Маруся Богуславка

ДУМА ТРЕТЯ
 
 
«Мамо, зіронько! Пречиста 
 
Нас обороняє: 
 
Люте серце азіатське 
 
Кротостю сповняє». - 
 
 
 
Так промовила небога, 
 
І обидві впали, 
 
І, мов діти, до німого 
 
Лику промовляли: 
 
 
 
«Чудотворная святине, 
 
Божа благостине, 
 
Нам прибіжище в невірній 
 
Стороні єдине! 
 
 
 
Сохрани нас, заслони вас, 
 
Благодатна Мати! 
 
Дай нам чудеса, мов крилас, 
 
Дивні воспівати! 
 
 
 
О Пречиста! Ти все можеш: 
 
Можеш скелі-гори 
 
Розкопати і дорогу 
 
Проложити в морі; 
 
 
 
Кам'яне, несите кров'ю 
 
Серце обернути 
 
І небесною любов'ю 
 
До людей натхнути. 
 
 
 
Ти вже чудо сотворила 
 
Між чудес велике: 
 
Несподівано зробила 
 
Кротким серце дике. 
 
 
 
Сотвори ж, да спасемося 
 
З-між сього поганства, 
 
В рідний перенесемося 
 
Край до християнства! 
 
 
 
Дай крилі нам. Божа Мати, 
 
Крилі голубині, 
 
Як витали, знов витати 
 
В рідній Україні! 
 
 
 
І нехай твій лик явленний 
 
В край наш завітає 
 
І народ благословенний 
 
Навкруги збирає! 
 
 
 
Нехай людські очищає 
 
уші там од скверни 
 
І від Росі одвертає 
 
Нарід сей мерзенний. 
 
 
 
І нехай усі трудящі, 
 
Всі обремененні 
 
Веселяться, мов гулящі, 
 
О Твоїм спасенні! 
 
 
 
І, забувши всі тривоги, 
 
В молитвах зіллються, 
 
І в божественні чертоги 
 
Духом вознесуться! 
 
 
 
Ти, свята, всепіта Мати, 
 
Повна благодати; 
 
Дай нам рідний край вбачати, 
 
Бога прославляти!»
 
 
  
ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА
 
ДУМА ПЕРВА
І
 
 
О Києве, оман­на прос­торік свя­ти­не,
 
Безодне мідяків дур­них мо­зольних!
 
В тобі ос­танній глузд на­ро­ду ги­не
 
По ка­пи­щах бе­зум­но-бо­го­мольних…
 
По ка­пи­щах твоїх мно­гоп­рес­тольних
 
Теряють ро­зум вкупі з мідя­ка­ми
 
Ті, що в своїх ро­бо­тах по­то­гон­них
 
Бідують-б'ються по ріллях з во­ла­ми
 
І хлібом діляться з по­па­ми-ту­ма­на­ми.
 
 
ІІ
 
 
О Києве! Ти іде­али віри
 
Старої нам в ділах но­вих яв­ляєш,
 
Що по­ночі сну­ва­ли суєвіри,
 
Ти по­вид­ну уто­ком за­ти­каєш:
 
Основину, що древні ізувіри
 
Тобі, мов ди­ку мрію, завіша­ли, -
 
Ту, що ченці й по­пи по­нап­ря­да­ли,
 
Мережиш зра­да­ми без­пут­но­го ко­зацт­ва
 
І бе­зо­щад­нос­тю ли­хо­го гай­да­мацт­ва.
 
 
ІІІ
 
 
Що поп'яну тобі в шин­ках співа­лось,
 
Ти по-тве­ре­зу книж­ним скла­дом пи­шеш
 
І, щоб ли­хе знов тліло та зай­ма­лось,
 
На по­пе­ли руїнним ду­хом ди­шеш.
 
Нам з Му­зою те­пер од­но зіста­лось:
 
Твоїм сліпим письменст­вом гор­ду­ва­ти
 
Твою наслідню мрію зне­ва­жа­ти,
 
І зло, що ти хотів би вих­ва­ля­ти,
 
Таким, яким во­но бу­ва­ло, зма­лю­ва­ти.
 
 
IV
 
 
Співай же. Му­зо, про ту лжу ве­ли­ку,
 
Що ва­го­нить над Схо­дом і За­хо­дом,
 
Збиває письмаків із пан­те­ли­ку
 
І ту­ма­ном ля­гає між на­ро­дом.
 
Нехай з святійшим тим, мов­ляв, си­но­дом
 
Та з па­пою безгрішним вер­хо­во­дять
 
І свій кукіль всіва­ють год за го­дом:
 
Твої посіви всі ко­лись пос­хо­дять:
 
Письмацькі ку­колі пше­ниці не заш­ко­дять.
 
 
ДУМА ДРУГА
І
 
 
Не чор­на хма­ра су­не-нас­ту­пає
 
На тем­но-си­ву неп­рог­ляд­ну хма­ру:
 
Чабан до­бутків папських при­ду­ває
 
У патріаршу київську ота­ру.
 
Отари сте­ре­жуть бров­ки куд­латі,
 
Гавкущі, злющі, хоть і не го­лодні:
 
Ченці, жерці ро­таті та пу­заті,
 
Умом сухі, мов ті сте­пи без­водні, -
 
Блукаючі огні бо­лот­ної бе­зодні.
 
 
ІІ
 
 
Сі пас­тирі кла­дуть за вівці душі,
 
Та не свої чер­нечі, а ко­зацькі:
 
Бо, по­чи­на­ючи від до­го­во­ру в Буші,
 
Благословляють ку­пи гай­да­мацькі;
 
Підучують за пра­вос­лав­ну віру
 
Стояти кріпко, сиріч пліндру­ва­ти
 
Ксьондза-уніта і ля­ха-невіру,
 
А жи­ду пільги й спус­ку не да­ва­ти:
 
Бо він од Гос­по­да і від лю­дей прок­ля­тий.
 
 
ІІІ
 
 
Релігія любві тут обер­ну­лась
 
В релігію не­на­висті гид­кої,
 
І в темнім бо­гомільстві злість прос­ну­лась
 
Варязької ста­ро­ви­ни страш­ної,
 
Як ми Бол­гарію в крові то­пи­ли,  [75]
 
На кіллє по­ло­нян своїх стром­ля­ли,
 
А з на­ших че­репів ковші ро­би­ли
 
І на кос­тях кри­ва­вих пи­ру­ва­ли-
 
Герої, що се­бе ти­ранст­вом прос­лав­ля­ли.