Маруся Богуславка

  
ПІСНЯ ВОСЬМА
 
ДУМА ПЕРВА
І
 
 
Горить лам­па­да яр­ко, аж па­лає,
 
Неугасима жерт­ва, дар лю­бові,
 
Що й тур­чи­нові ду­шу просвіщає.
 
Дає ви­сокі мислі й ко­за­кові…
 
Се чис­те сер­це так го­рить-сіяє
 
У мо­році гли­бокім ізувірства,
 
Що з Бо­га прав­ди лю­дям ви­роб­ляє
 
Чудовище не­на­висті да звірства.
 
Ума й на­уки бич, ко­ро­ну суєвірства.
 
 
ІІ
 
 
Постила цілий день ста­ренька ма­ти,
 
Крижем пе­ред Пре­чис­тою ле­жа­ла,
 
Щоб не­по­роч­ну трис­вя­ту вбла­га­ти,
 
Немов яко­го тур­ка-яни­ча­ра,
 
Послать її дочці ти­ху кон­чи­ну.
 
«А на ме­не, ста­ру, - ре­че, - всі му­ки,
 
Що ма­ли впас­ти на мою ди­ти­ну,
 
Перенеси - аж до душі роз­лу­ки…
 
Нехай за доч­чи­ну ви­ну стра­шен­но ги­ну!
 
 
ІІІ
 
 
Нехай до Бо­га я, мов дим од жерт­ви
 
Кривавої, здіймусь і преб­ла­го­го
 
Умилосерджу, щоб сі кості мертві
 
Воскресли для бла­женст­ва не­зем­но­го,
 
І вкупі з ним, вовіки не­за­бу­тим,
 
І бідною Ма­ру­сею моєю
 
В Твоїм чер­тозі свя­топ­рес­ло­вутім
 
Жили й цвіли щас­ли­вою сім'єю…
 
О Бо­же! Не ка­рай нас помс­тою твоєю!
 
 
IV
 
 
Се, мо­же, нас біда за те пос­тиг­ла,
 
Що я доч­ку в ко­ханні пок­ри­ва­ла,
 
її лю­бов, мов не­мов­ля, пес­ти­ла
 
І рідним си­ном бе­сур­мен­ця зва­ла.
 
Чи, мо­же, я Тобі не до­го­ди­ла,
 
Що і в неділю де­щи­цю ро­би­ла, -
 
Не кож­ну п'ятінку пос­том пос­ти­ла,
 
Не кож­не свя­то при­но­са­ми шти­ла…
 
Ой, чи не тим же я доч­ку мою згу­би­ла!»
 
 
V
 
 
І, впав­ши ниць, хрес­том ста­ра ле­жа­ла,
 
Стогнала сти­ха, мов уже кінчи­лась,
 
І, як лис­ток осінній, тре­пе­та­ла:
 
Бо їй Пре­чис­та в ом­ряці з'яви­лась.
 
Мережаний бож­ник зро­бивсь прес­то­лом;
 
Божниця тем­на зо­ря­ми ок­ри­лась,
 
І ян­го­ли, злетівшись там со­бо­ром,
 
Співали, ніби ар­хи­рей­ський кри­лас;
 
А се­ред них якась лю­ди­на засвіти­лась.
 
 
VI
 
 
О Бо­же! Се ж сіяв не­бес­ним світом
 
Той, хто явив їй об­раз Твій пре­чис­тий.
 
Як сон­це пра­вед­не бар­вис­тим літом,
 
Блищить на нім оде­жа снігом чис­тим.
 
Возносить він мо­лит­ву, мов ка­ди­ло,
 
І воздіяніє ру­ку своєю тво­рить…
 
Ущухло все кру­гом і заніміло:
 
Бо Прес­вя­та, мов сти­ха грім, го­во­рить:
 
Тим, як лис­ток, трем­тить за­пос­ту­ва­не тіло.
 
 
ДУМА ДРУГА
І
 
 
«Матусю, зіронько! - ре­че Ма­ру­ся,
 
До ма­тері при­пав­ши го­ло­вою. -
 
Чого ви трем­ти­те? Я не бо­юся
 
Тепер і пек­ла, й са­та­ни са­мо­го». -
 
«О до­ню!.. - І встає мов з мерт­вих ма­ти. -
 
Я ба­чи­ла свя­те, пре­див­не ди­во…
 
Не маю сло­ва, щоб оповіда­ти…
 
Боюсь про­мо­ви­ти що-не­будь кри­во
 
Про те, що про­рек­ла Ца­ри­ця ми­лос­ти­ва». -
 
 
ІІ
 
 
«Яка ца­ри­ця?» -
 
«Пресвята, пре­чис­та
 
І по­ки світу преб­ла­гос­ло­вен­на.
 
Тепер уже в квітках тро­па тер­нис­та;
 
Тепер бли­щить, мов рай, тем­ни­ця тем­на.
 
Я ба­чи­ла й йо­го в вінці свя­то­му,
 
Кому не­ма в ме­не іме­ну­ван­ня, -
 
Отця твой­ого у житті зем­но­му…
 
Сподобивсь він на небі царст­ву­ван­ня.
 
О до­ню! Вже не­ма пе­чалі й воз­ди­хан­ня». -
 
 
III
 
 
«І не по­вин­но бу­ти!» -
 
Чий се го­лос?
 
Чи з-під землі, чи з не­ба?..
 
Стуманіли
 
Обидві, і за­во­ру­шив­ся во­лос
 
В обох на го­лові, і поніміли…
 
 
 
І незримою рукою 
 
Занавіс одкрилась; 
 
Мов зорею огняною 
 
Хата освітилась. 
 
 
 
Сонечко, мов жар, горіло, 
 
Жевріло над морем, 
 
Як надія в серці тихім 
 
Над бездонним горем. 
 
 
 
Освітило теплим світом 
 
Божники з богами, 
 
Що стояли під квітками 
 
Та під рушниками. 
 
 
 
А Пречиста в ту хвилину 
 
Як жива стояла, 
 
І дитину, мов картину, 
 
На руках держала, - 
 
 
 
Вірної любові й жизні 
 
Символ благодатній… 
 
Його й простий розуміє 
 
Серцем розум хатній. 
 
 
 
І в тім світі теплім, тихім, 
 
Що мов з неба лився, 
 
Вісник мира і утіхи 
 
Ангелом явився. 
 
 
 
Став і до Марусі руки 
 
Простирав, мов крила, 
 
І мовчав: сама за нього 
 
Постать говорила. 
 
 
 
І немовби їй молився, 
 
І немов журився: 
 
Бо до неї якось любо 
 
Стиха похилився… 
 
 
 
Се був той, хто дав їй берло 
 
Власті над військами, 
 
Над галерами, скарбами, 
 
Землями й морями, - 
 
 
 
Берло, жизні знак і смерті, 
 
Ключ, що відмикає 
 
Всі в'язниці і на волю 
 
В'язнів випускає. 
 
 
 
І взяла той ключ Маруся, 
 
І поцілувала, 
 
І з плачем цареві в ноги 
 
Мовчазна упала. 
 
 
 
Мовчазна, бо повна дяки 
 
За можбу велику, 
 
У неволі повертати 
 
Волю чоловіку… 
 
 
 
«Встань, свята, небесна діво! - 
 
Прорече він тихо. - 
 
Встань, сердець великих диво, 
 
Чистих душ утіхо! 
 
 
 
Я у тебе сей знак власті 
 
І можби зоставлю, 
 
І себе, мов той преславний 
 
Аль-Рашид,  [70] прославлю. 
 
 
 
Положи його, кохана, 
 
У ногах в богині, 
 
Що твій розум осіяла, 
 
На чужій чужині. 
 
 
 
І нехай дива він творить, 
 
Тюрми відчиняє, 
 
Про мій дух тобі говорить 
 
І напоминає». - 
 
 
 
«О грозо і каро миру! - 
 
Прорекла Маруся. - 
 
Я тобі сказати тиру 
 
Правду не боюся. 
 
 
 
Смерть мою я, царю, знала, 
 
Знала, що робила: 
 
Я його поцілувала, 
 
Бо й люблю, й любила. 
 
 
 
І люблю, й любити буду 
 
Над усяку душу: 
 
Покіль серце б'ється в грудях, 
 
Перестать не мушу!» 
 
 
 
Осміхнеться цар: «Кохана! 
 
Ти мене не знаєш, 
 
І к о з а ц ь к о ю султана 
 
Лютостю сповняєш. 
 
 
 
Тільки помисли від мене 
 
У серцях закриті: 
 
Я все добре і мерзенне 
 
Знаю скрізь по світі. 
 
 
 
Щирого й єхиду знаю, 
 
Друга й супостата 
 
І на всяку кривду маю 
 
І суддю, і ката. 
 
 
 
Се ж не кривду ти вчинила». 
 
О ти наш великий! 
 
Дай нам правдою Твоєю 
 
Дихати вовіки! 
 
 
 
Ти його тогді любила, 
 
Як мене й не взріла… 
 
За його любов ти царства 
 
Взяти не схотіла. 
 
 
 
Чи мені ж тебе карате, 
 
Ясноока зоре, 
 
Діво, повна благодаті, 
 
Правди й честі море! 
 
 
 
Дай мені на тебе серцем 
 
Праведним дивитись, 
 
Образом твоїм небесним, 
 
Тільки веселитись!» 
 
 
 
Ще цареві не діймає 
 
Українка віри, 
 
Думку думкою впиняє, 
 
Каже до невіри: 
 
 
 
«Я в галеру тріумфову 
 
Золота поклала 
 
І йому, мов ту полову, 
 
Все подарувала». - 
 
 
 
«Коли б ти в моєму домі 
 
Всі скарби забрала 
 
І на спомин козакові 
 
їх подарувала; 
 
 
 
Коли б царство все забрала 
 
З землями, морями, 
 
І Стамбул попаювала 
 
Проміж козаками, 
 
 
 
А зо мною стала жити 
 
У мужичій хаті, - 
 
Не схотів би я й гледіти 
 
На царські палати. 
 
 
 
Моя зоре, моя доле! 
 
Відай щиру правду: 
 
Ми держали з Кантемиром 
 
Таємничу раду, 
 
 
 
І звелів я в таємничій 
 
Раді Кантемиру, 
 
Щоб він, так як ти б хотіла, 
 
Обманив Заїру. 
 
 
 
Заслужив козак твій смерті, 
 
Но його скарати 
 
Се було б найкраще в світі 
 
Серце розтерзати. 
 
 
 
Ні, Осман твоїм великим 
 
Саном не жартує: 
 
П о л о в и н у власті й сили 
 
Він тобі дарує. 
 
 
 
Ти чинила, що хотіла, 
 
Як верховна сила, 
 
І мені дарами тими 
 
Духа веселила». - 
 
 
 
«Знай же й ти, великий царю, 
 
Щиру й повну правду… 
 
Не прийми сього за зраду 
 
Ні в тяжку досаду: 
 
 
 
Коли б хто мені корони, 
 
І царськії трони, 
 
І всі берла, і всі перла, 
 
І всі міліони, 
 
 
 
Міліони міліонів 
 
Дав із рук у руки, - 
 
Не взяла б я під умову 
 
З любленим розлуки. 
 
 
 
У гіркій, мізерній долі 
 
З ним воліла б жити, 
 
Ніж на пишному престолі 
 
Над царми сидіти». - 
 
 
 
«Ой, мій царю, ти правдивий! - 
 
Прорече тут мати. - 
 
Нехай світить Божа правда 
 
На твої палати! 
 
 
 
І нехай тебе наставить, 
 
Як у світі жити: 
 
Що любові ні купити, 
 
Ані заслужити. 
 
 
 
Бо за гроші - всі розкоші, 
 
За труда - награда, 
 
А любов… Із нею й жити, 
 
І вмирать одрада. 
 
 
 
Ся велика Божа тайна 
 
Цілим світом править 
 
І турецького султана 
 
Рівно з нами славить. 
 
 
 
Зрозумій сю тайну, царю, 
 
Серця глибинею: 
 
Розлучися, не лицяйся 
 
З донею моєю. 
 
 
 
Нехай любить непорочна, 
 
Кого серце каже, 
 
З ким її рука Господня 
 
Без примусу в'яже!» - 
 
 
 
«Щира правда! Ти сердечна 
 
І розумна мати: 
 
Мова в тебе чоловічна, 
 
Повна благодати. 
 
 
 
Знай же: волею моєю 
 
Править інша воля. 
 
І з дочкою в нас твоєю 
 
Нероздільна доля. 
 
 
 
В людські душі ще за предків 
 
Два духа вселились 
 
І владиками сердець їх 
 
Тайними вчинились: 
 
 
 
Дух любові і дух злоби, 
 
Правди і неправди, 
 
Дух прихильності благої 
 
І дух ниций зради. 
 
 
 
Один хоче по всіх землях 
 
Світло засвітити, 
 
Всі народи, ніби сім'ї, 
 
Рідними зробити. 
 
 
 
Другий хоче мраком ночі 
 
Божий світ окрити, 
 
Посліпити людям очі, 
 
Душі показити. 
 
 
 
І бере дух злоби дикий 
 
Гору над любов'ю, 
 
І ввесь Божий світ великий 
 
Заливає кров'ю. 
 
 
 
І воює, і руйнує 
 
Всюди духа правди, 
 
І нема людському серцю 
 
Між людьми відради. 
 
 
 
Я одну відраду маю, 
 
Що меча стискаю, 
 
Світ широкий озираю 
 
І за лжу караю. 
 
 
 
Сим мечем я покарати 
 
Хочу в Римі папу, 
 
Що криваву простягати 
 
Звик по світу лапу. 
 
 
 
І найперш усього вдарю 
 
В передмур'є церкви, 
 
Баламутниці народів, 
 
За живих і мертвих, - 
 
 
 
В передмур'є, де руками 
 
Русь ляхові служить» 
 
З єзуїтами ксьондзами 
 
Накладає-дружить. 
 
 
 
Ми чотири вже столиці 
 
Взяли в християнства, 
 
В ницого сього ублюдка 
 
Древнього поганства, 
 
 
 
Що своїм кощунством в Римі 
 
Вірі в Бога шкодить 
 
І гарем в Єрусалимі 
 
Для прочан заводить.  [71]
 
 
 
Гроб замученого Бога  [72] 
 
Кров'ю обливає, 
 
Чистоту його чертога 
 
Торгом оскверняє. 
 
 
 
А я п'яту завоюю, 
 
Як ляха зруйную, 
 
І тобі, царице люба, 
 
Київ подарую. 
 
 
 
Слухай же, моя надіє, 
 
Правди чисте око! 
 
Зазирни Осману в душу 
 
Розумом глибоко. 
 
 
 
Зваж обох нас духом щирим, 
 
Серцем дивом дивним: 
 
Від кого добра постане 
 
Більше нещасливим, - 
 
 
 
Тим, що в тьмі сидять і в сіні 
 
Смертній погибають, 
 
Ні впокою на Вкраїні, 
 
Ні пуття не мають. 
 
 
 
Я в твоїх руках престольну 
 
Цеху зоставляю: 
 
І тебе, царицю вольну, 
 
Чтить повеліваю. 
 
 
 
Вже одна в нас Роксоляна 
 
Розумом світила, 
 
Мого предка Солимана  [73] 
 
Над усе любила. 
 
 
 
Полюби мене за душу, 
 
Що жадає правди: 
 
В тебе я шукати мушу 
 
Щирої поради. 
 
 
 
Я з усіх до тебе земель 
 
Буду посилати 
 
На поклон посли з їх почтом 
 
У твої палати. 
 
 
 
Розпитайте в них обидві, 
 
Де які звичаї, 
 
Де такі видали злидні, 
 
Як у вашім краї. 
 
 
 
Де таке видали п'янство, 
 
Дике грубіянство, 
 
Всегубительне козацпво, 
 
Люте гайдамацтво? 
 
 
 
Ти людей між ними знайдеш, 
 
Що світ облітали, 
 
Навкруги землі дорогу 
 
По морю верстали. 
 
 
 
Може, й інше станеш мислить 
 
Про свою країну 
 
І не рай побачиш дома, 
 
А страшну руїну. 
 
 
 
Може, так як я, побачиш, 
 
Хто ваш край пліндрує 
 
І татарськими руками 
 
Рік у рік руйнує, 
 
 
 
Бо піснями хижу здобич 
 
Славить-вихваляє, 
 
По старих нові нещастя 
 
В селах засіває. 
 
 
 
Ще ти по світу, серденько, 
 
Оком не ширяла, 
 
У віконечко маленьке 
 
З хати визирала. 
 
 
 
За віконечком же світу 
 
Крильми не злітати, 
 
Мислями не перемірять, 
 
В книгах не списати. 
 
 
 
Ще не вповні сад розвився 
 
У твоїй ограді, 
 
І не все благоухає 
 
В пишнім вертограді. 
 
 
 
Пасучи щасливі очі, 
 
Будем літа ждати, 
 
Як на сонечку закаплють 
 
З нарду аромати. 
 
 
 
А тим часом, о царице! 
 
Глянь на Україну, 
 
Спогадай свою останню 
 
В тій землі годину. 
 
 
 
Побіч серця золотого, 
 
З розумом високим 
 
Ти не вдіяла б нічого 
 
В тім багні глибокім, 
 
 
 
Де одно одного топить, 
 
Одно 'дного давить, 
 
Собі славу з того робить, 
 
Чим себе безславить. 
 
 
 
Тут живеш ти в упокої, 
 
Пані повна дому, 
 
Не підвладна в нім нікому 
 
І мені самому. 
 
 
 
А щоб жити й не тужити 
 
По тій Україні, 
 
Ти собі знаходиш пільгу 
 
В щедрій милостині. 
 
 
 
Паніматко! Я й до тебе 
 
Річ мою 'бертаю: 
 
Вас обох до діл спасенних 
 
Добрих призиваю. 
 
 
 
Серце чисте, милостиве - 
 
Дар найкращий Бога: 
 
Найповніша, найпростіша 
 
До небес дорога. 
 
 
 
Ти з Письма Святого знаєш, 
 
Що сини Адама 
 
Прийдуть од восток і запад 
 
В рай до Авраама  [74]
 
 
 
І возляжуть опочити 
 
На святому лоні, 
 
У якому б не родились 
 
Темному законі. 
 
 
 
Серце чисте, без лукавства - 
 
Дар найкращий Бога, 
 
До небесного нам царства 
 
Всім одна дорога». 
 
 
 
Тут Осман мій до Марусі 
 
Стиха похилився, 
 
Приложивши к серцю руку, 
 
Тихо віддалився.