Маруся Богуславка

ДУМА П'ЯТА
 
 
По сій мові зам­ки пу­дові у две­рей заб­ряж­ча­ли,
 
І за­со­ви у ку­нах залізні, важкі за­ви­ща­ли.
 
 
 
І дві по­ли ши­ро­ких ду­бо­вих две­рей роз­чи­ни­лись,
 
На по­розі два ян­го­ли з не­ба в сіянні з'яви­лись.
 
 
 
Бо сіяло у две­рях, мов рай, по Бос­фо­ру са­да­ми,
 
Пречудовними баш­та­ми, зо­ло­том, склом, мар­му­ра­ми.
 
 
 
Червоніло на за­ході сон­це… Ма­ру­ся й Заїра,
 
Ся го­луб­ка в лю­бові ти­ха, ся ду­ша світлок­ри­ла,
 
 
 
На ко­зацьку біду та на нуж­ду стра­шен­ну ди­ви­лись
 
І, вжах­нув­шись, од­на до 'днієї пле­чем при­ту­ли­лись.
 
 
 
«Ой ви, бідні не­вольни­ки! Як се ви й живі зос­та­лись,
 
Що в та­ку пре­ве­ли­ку біду та в не­во­лю по­па­лись?
 
 
 
Я прий­шла вам ди­ханнє здо­ро­ве та й очі відда­ти,
 
Божий світ в бла­го­вонній красі й чис­тоті по­ка­за­ти». -
 
 
 
Так про­мо­ви­ла, ро­ню­чи сльози, як жем­чуг, Ма­ру­ся.
 
«О! Те­пер я, - ре­че, - ні царів, ні катів не бо­юся». -
 
 
 
«Хто ж єси ти, чу­дов­на лю­ди­но? Звідкіль ти взя­ла­ся,
 
Що нам сон­цем, і світом, і раєм не­бес­ним зда­ла­ся?»
 
 
 
«Я Ма­ру­ся, - ре­че, - Бо­гус­лав­ка, ко­ли ви чу­ва­ли,
 
Що та­та­ре в ясир, у по­лон, у не­во­лю заб­ра­ли».
 
 
 
Затрусились не­вольни­ки бідні з жур­би та з пе­чалі
 
І від ту­ги тяж­кої ли­цем до землі при­па­да­ли.
 
 
 
«О, бо­дай же, Ма­ру­сю, ти щас­тя та долі не ма­ла,
 
Що ти нам ца­рю­ваннє своє осяй­не по­ка­за­ла!» -
 
 
 
«Ні, не лай­те ме­не, зем­ля­ки, не кленіть, не коріте,
 
А за ду­шу мою ми­ло­серд­но­го Бо­га моліте.
 
 
 
Дарував мені цар ціле царст­во, та я не схотіла,
 
У тем­ни­цю до вас не­по­роч­ни­ми крильми летіла.
 
 
 
Се у ме­не в руці царське бер­ло, дивітесь, сіяє:
 
Всіх лю­дей під моє по­веліннє во­но на­хи­ляє.
 
 
 
Бо поїхав да­ле­ко на вло­ви сул­тан із ба­ша­ми,
 
І до ран­ку вла­ди­чи­ця я над зем­лею й мо­ря­ми.
 
 
 
Тріумфову га­ле­ру тобі, мій Лев­ко, я да­рую,
 
Киндяки, зла­тог­ла­ви, і ут­вар, і снасть до­ро­гую.
 
 
 
І не­вольників тих по­роз­ко­вуєш сам ти на морі,
 
І звірю­ку ля­ха зос­тав­ляю на всій твоїй волі.
 
 
 
У га­ле­ру червінців я безліч із скар­бу наб­ра­ла,
 
Поставами без міри кар­ма­зи­ну й су­кон нак­ла­ла,
 
 
 
І га­бою ту­рецькою доб­ре звеліла прик­ри­ти,
 
Щоб не вельми стам­бульцям за­вид­ливі очі драж­ни­ти.
 
 
 
Випливай, мій ле­бе­ди­ку, з вітром по­пут­ним ти­хеньким,
 
Уклонись там од ме­не всім лю­дям пок­ло­ном ни­зеньким».
 
 
 
І вол­шеб­ним жез­лом, царським бер­лом, Ма­ру­ся мах­ну­ла
 
І кай­да­ни залізні з Лев­ка, мов со­ло­му, струс­ну­ла.
 
 
 
Від кай­дан Ко­чу­бей, мов прис­ни­лось йо­му, сло­бо­нив­ся.
 
На Ма­ру­син він лик, мов на об­раз чу­до­вий, ди­вив­ся.
 
 
 
«Духу мій! - про­рек­ла во­на, зблідлій і зціпив­ши ру­ки. -
 
Наступила хви­ли­на гіркої зем­ної роз­лу­ки…
 
 
 
Знай, ніко­ли те­бе, о! Ніко­ли я так не лю­би­ла,
 
Як у нужді стра­шенній, в багні та в кай­да­нах уздріла,
 
 
 
Приступи, щоб у нас по Вкраїні та сла­ва пос­та­ла,
 
Що ве­ли­ка ца­ри­ця в ус­та ко­за­ка цілу­ва­ла!»
 
 
 
Приступив та й упав на коліна, і сер­це за­мер­ло…
 
Покотилось із рук у Ма­русі Ос­ма­но­ве бер­ло.
 
 
 
«З твоїх уст я п'ю смерть, - про­рек­ла во­на, - доб­ре се знаю,
 
І кон­чи­ну мою поцілун­ком со­лод­ким вітаю».
 
 
 
І зак­ри­лась по­лою своєї царської порфіри,
 
І побігла, по­ки­нув­ши бер­ло в ру­ках у Заїри.
 
 
 
«О, спа­сибі ж тобі, пох­ва­ло Ук­раїни ве­ли­ка,
 
Що ти нас сло­бо­ни­ла з сього бе­сур­менсько­го ли­xa!»
 
 
 
Козаки, стре­пе­нув­шись, як мурі вед­меді, ка­за­ли
 
І хрес­ти ве­ли­чезні на се­бе, ри­да­ючи, кла­ли.
 
 
 
«Хоть по­тур­чи­лась ти ра­ди ла­комст­ва й панст­ва, не­бо­го,
 
Та пісень по шин­ках, мо­ли­тов по церк­вах бу­де мно­го.
 
 
 
Спасемо від гріхів ми гур­том твою ду­шу убо­гу,
 
А до тур­чи­на знай­де­мо луч­чу, тве­ре­зу до­ро­гу».
 
 
 
Обізветься Лев­ко Ко­чу­бей, і гу­де йо­го го­лос,
 
Мов той дзвін ве­ли­кодній, і зв'яв у ко­миш­ників во­лос.
 
 
 
«О сліпе ви бур­лацт­во! Не вам її ду­шу спа­са­ти:
 
Її жде на небі Пре­чис­та Ісу­со­ва Ма­ти.
 
 
 
Ось га­ле­ра бли­щить зо­ло­та пе­ред на­ми: ру­шай­мо.
 
І Ма­ру­си­ну сла­ву із ро­ду та в рід пе­ре­дай­мо».
 
 
ДУМА ШОСТА
 
 
Дивна чут­ка по Стам­бу­лу,
 
Дивна вість літає:
 
Кантемир га­ле­ру в мо­ре
 
Сам вип­ро­вод­жає!
 
 
 
Тріумфову про­вод­жає
 
Пинду пра­вовірних,
 
І на ній із вітром грає
 
Корогов невірних!
 
 
 
І не хви­ля на Бос­форі
 
Мармури зми­ває,
 
Чадра чад­ру зустрічає,
 
За ру­ки ха­пає.
 
 
 
І не вітер кру­тить хви­лю,
 
В ку­чері зви­ває:
 
До чал­ми чал­ма белько­че,
 
Стиха про­мов­ляє:
 
 
 
«Кінець світу нас­ту­пає:
 
Серце-бо жіно­че
 
Всім Стам­бу­лом по­вер­тав,
 
Як са­мо за­хо­че.
 
 
 
У ру­ках в джа­вурів кля­тих
 
Шабельки блис­ка­ють.
 
На на­ру­гу нам з гар­ма­ти,
 
Пливучи, гри­ма­ють.
 
 
 
І не­се їх вітер буй­ний,
 
Мов стрілу по мо­рю,
 
І співа­ють гай­да­бу­ри
 
Про ко­зацьку во­лю.
 
 
 
Ні, не нам, не тур­кам пра­вить
 
Світом сим ши­ро­ким:
 
Переважила ру­син­ка
 
Нас умом гли­бо­ким».
 
 
 
Як на­ро­диться між ни­ми
 
Цар її удачі,
 
Наш Вос­ток не раз гірки­ми
 
На морі зап­ла­че.
 
 
 
Як на­ро­диться ж ца­ри­ця
 
З ро­зу­мом Ма­русі,
 
Не од­на тогді прис­ниться
 
Нам біда й на суші».