Маруся Богуславка

*** 
 
 
Так мовляли старі козаки, січові козарлюги, 
 
Молоді ж підіймали гуртом плач невольницький другий; 
 
 
 
«Ой чого нам було в козаки сі охочі ходити! 
 
Чи не лучче б нам хліб святий в полі на волі робити? 
 
 
 
Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти, 
 
Поганяючи, співами степ або гай звеселяти? 
 
 
 
Сидимо, гинемо тут, ні будня, ні свята не знаєм, 
 
І про Бога, про образ його пресвятий забуваєм. 
 
 
 
Хоч би дав нам Господь уві сні святу церкву уздріти 
 
І в диму тім кадильному свічку йому засвітити, 
 
 
 
І забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу, 
 
В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу. 
 
 
 
Ні, не сниться вам церква свята, образи з корогвами, 
 
І на сонечку дим золотий та пахущий клубками, 
 
 
 
І співаннє спасенне церковне з попівським читаннєм, 
 
І причастє велике, сумне і страшне з упованнєм. 
 
 
 
Сниться нам і вночі ланцюгів та кайдан брязкотаннє, 
 
Мов пекельний той плач і страшенне зубів скреготаннє. 
 
 
 
Сняться нам на залізних гаках безконечнії муки 
 
Та погибельний крик і жаданнє з душею розлуки. 
 
 
 
Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш, 
 
Від меча беззаконного тут перед нами поляжеш. 
 
 
 
А ми будем щодня поодинцю над морем висіти, 
 
А зірвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти. 
 
 
 
О, тяжким ми гріхом, миле браттє, в чомусь провинили, 
 
Чи не тим, що в кабак охотніш, ніж до церкви, ходили? 
 
 
 
Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали, 
 
А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали? 
 
 
 
Чи не тим, що неділі святої в походах не штили 
 
І по п'ятницях бубни, цимбали по ринках водили? 
 
 
 
Може, тим, що отця, матір, сестер, братів зневажали, 
 
Проти церкви шапок через пинду дурну не здіймали 
 
І святого хреста на себе мимоходом не клали? 
 
 
 
Може, й тим, що сусід хліба-солі й худоби збавляли 
 
Старих жен і сивеньких дідів в груди стрем'ям штовхали, 
 
Немовляток-дітей серед гулиці кіньми топтали 
 
І з піском чисту кров неповинну, мов з жарту, мішали? 
 
 
 
Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили, 
 
Що дівчат молодих та вродливих до себе манили, 
 
 
 
Заманивши, в ясир та в гареми орді продавали, 
 
Їх дівоцькою кров'ю сліпих кобзарів наповали, 
 
По базарах під кобзи, під бубни й баси танцювали, 
 
Не горілку, ту кров неповинну лили-проливали, 
 
В горілчаних калюжах, в грязі гопака вибивали, 
 
Дорогі златоглави, саєти із жарту каляли. 
 
 
 
За те Бог милосердний тепер нас в неволі карає, 
 
Від гріхів нашу душу великих, тяжких очищає, 
 
Тихий рай безпечальний за муки страшні відчиняє».
 
 
ДУМА ЧЕТВЕРТА
 
 
Обізветься на се ти­хим гла­сом Лев­ко: «Гей, па­но­ве!
 
Ви - ко­зацт­во хо­роб­ре й пал­ке, та, шко­да, без­го­ло­ве.
 
 
 
Вас по­пи та дя­ки напідпит­ку ма­ло­го нав­ча­ють,
 
А ве­ли­ко­го вчи­ти й на путь нас­тав­лять за­бу­ва­ють.
 
 
 
Мене Бог спо­до­бив без по­па й без дя­ка просвіти­тись
 
І зви­чаїв ко­зацьких без пляш­ки та чар­ки нав­чи­тись.
 
 
 
Непитущого ви за гетьма­на собі обібра­ли,
 
Через п'янство ж своє у не­во­лю по­ги­бельну впа­ли.
 
 
 
То я ва­ших гріхів на свій пай не бе­ру й не прий­маю:
 
Через ва­ше без­бож­ницт­во сла­ву ли­царську те­ряю.
 
 
 
Коли б ви горілок у чов­нах од ме­не не таїли,
 
По домівках те­пер би в добрі та в ша­нобі сиділи.
 
 
 
Не так гірко мені з мо­ло­ди­ми літа­ми про­ща­тись,
 
Як в Пет­ра Са­гай­даш­но­го пен­тю­хом з ва­ми наз­ва­тись.
 
 
 
Вже ніхто з вас не вер­неться в Січ і на слав­ну Вкраїну
 
І не ска­же: «За те Ко­чу­бей у не­волі за­ги­нув,
 
 
 
Що не ки­дав п'яниць із чай­ок у бе­зод­ню морськую:
 
Через зра­ду гультяй­ську вте­ряв ко­ро­гов зо­ло­тую.
 
 
 
І не ко­жен по страті в оби­тель Гос­под­ню по­ли­не:
 
Відопхне без­за­кон­ни­ка Бог, в преіспод­ню за­ки­не.
 
 
 
Дак не­хай він і в пеклі з'ясує, що в слові і ділі
 
Був я чес­тен, ста­те­чен, і пля­ми не маю на тілі.
 
 
 
Бо не знавсь із жіноцт­вом дур­ним; по­лю­бив­ши ж Ма­ру­сю,
 
Шанував її матір так, як би й рідненьку ма­ту­сю, -
 
 
 
Шанував так, як Січ: бо я ро­ду між ва­ми не маю…
 
Кантемира ж невіру за бра­та собі не вва­жаю
 
 
 
І не хо­чу з фур­ди­ги й кай­данів один сло­бо­ни­тись:
 
З ва­ми сла­вен я був, з ва­ми бу­ду і смер­тю діли­тись.
 
 
 
Шанував я Ма­ру­си­ну матір, па­но­ве, свя­тую,
 
То й не зво­див з ума, не ту­ма­нив доч­ку мо­ло­дую.
 
 
 
Я ні ра­зу, па­но­ве, й за ру­ченьки з нею не взяв­ся:
 
Мов зо­рею яс­ною на небі з землі лю­бо­вав­ся.
 
 
 
До кри­ниці, па­но­ве, хо­див я що­ран­ку світоч­ком
 
І втікав по­тай ми­ру виш­не­вим са­доч­ком.
 
 
 
Перечувши ж те­пер, що во­на вже ве­ли­ка ца­ри­ця,
 
Моє сер­це стра­шен­но бо­лить, а ду­ша ве­се­литься.
 
 
 
Бо те­чуть із ца­ри­ци­них рук ми­ло­сердія ріки,
 
І Гос­подь її ду­шу за се не ос­та­вить вовіки.
 
 
 
Я й на небі її не ба­жаю за ру­ченьки бра­ти,
 
І в ус­та бла­го­датні, зцілющі святі цілу­ва­ти.
 
 
 
Оддалік там на неї лю­бов­но я бу­ду ди­ви­тись
 
І ко­ханнєм її пе­ред Гос­по­дом жизні хва­ли­тись».