Маруся Богуславка

XXIV
 
 
«О раю! Де ти? Що ти? Як ти сяєш? -
 
Промовила зта­та­ре­на ру­син­ка. -
 
Коли ти так цвіта­ми процвітаєш,
 
Як на землі лю­бов'ю вірна жінка, -
 
Воістину ти ди­во не­ви­мов­не,
 
Ти - доб­рості Гос­подньої пу­чи­на!
 
І, як стеб­ло ка­ди­ла бла­го­вон­не,
 
До те­бе ли­не ся свя­та лю­ди­на…
 
Се чис­ту дань дає Ал­ла­хові Вкраїна».
 
 
  
ПІСНЯ СЬОМА
 
ДУМА ПЕРВА
 
 
Дивна чут­ка по Стам­бу­лу,
 
Дивна вість літає:
 
Падишах своїй ца­риці
 
Берло довіряє!
 
 
 
Берло, жизні знак і смерті,
 
Власті над війська­ми,
 
Над га­ле­ра­ми, скар­ба­ми,
 
Землями й мо­ря­ми.
 
 
 
І не мо­ре на Бос­форі
 
Вре та в бе­рег пле­ще:
 
Від то­полі до то­полі
 
Чадра чадрі шеп­че…
 
 
 
І не вітер по дібро­вах
 
Чинарі гой­дає:
 
До чал­ми чал­му роз­мо­ва
 
Тиха на­хи­ляє.
 
 
 
«Мабуть, вже кон­чи­на світу,
 
Що сул­тан ве­ли­кий
 
Догоджає без завіту
 
Норовам ру­син­ки.
 
 
 
Повеліла - і знак смерті,
 
Жизні, ба й по­ту­ги
 
У ру­ках бли­щить у неї,
 
Турку для на­ру­ги.
 
 
 
На коліна (о про­ро­ку!)
 
Став пе­ред блідою,
 
І наз­вав (о стид Вос­то­ку!)
 
Дівою свя­тою.
 
 
 
І своє наслідне бер­ло
 
(О си­ни й уну­ки!),
 
Мов жіно­че ве­ре­те­но,
 
їй по­дав у ру­ки».
 
 
ДУМА ДРУГА
 
 
Віє вітер, повіває, 
 
Синє море грає; 
 
Золотом його з заходу 
 
Сонце заливає. 
 
 
 
Та ні золота на морі, 
 
Ні на небі сонця 
 
Не вбачає бідний бранець 
 
Із свого віконця. 
 
 
 
Угорі над головою, 
 
Мов каганчик, сяє, 
 
Мутним світом кострубаті 
 
Мури обливає. 
 
 
 
Бо не дармо Чорною та башта зветься 
 
Чорно, темно, сумно, гірко там живеться. 
 
 
 
О, яке ж воно й життє у домовині! 
 
Серце ниє у неволі на чужині; 
 
Думка вороном літає по Вкраїні, 
 
Кряче-плаче, покланяється родині, 
 
Та нема рятунку при лихій годині. 
 
 
 
Сорок їх сидить у башті без одного, 
 
Що коня в степу сідлали вороного, 
 
Не питаючись, не боячись нікого, - 
 
 
 
Тих, що бурею на море налітали, 
 
На лиман, мов стадо лебедів, спадали, 
 
Кого стріли, жакували-пліндрували, 
 
Супротивного у полі трупом клали, 
 
В Чорне море каменем німим метали. 
 
Не одну галеру на пожар пускали, 
 
Попелами берег не один вкривали, 
 
 
 
На невольницькі базари налітали, 
 
Козаків-братів з неволі визволяли, 
 
По Вкраїні рідній славою сіяли, 
 
Мов квітки в городі, пишно процвітали. 
 
 
*** 
 
 
І понуро мовчать молодці низові чуприндири… 
 
Без одного сидить їх у башті десятків чотири… 
 
 
 
Вже від нужи облазили в хирних обірванців гирі, 
 
І в кулак, як мовляв той кобзар, з голоднечі трубили.
 
 
ДУМА ТРЕТЯ
 
 
У віконечко їм милосердна рука подавала 
 
Трохи хліба святого, а часом кришеник і сала. 
 
 
 
А про борщ в'язники, вже який в нім і смак, забували, 
 
Сировцем да потапцями душу гіркую питали. 
 
 
 
Повпивались кайдани бідахам і в ноги, і в руки; 
 
Дознають на прикові короткім страшенної муки. 
 
 
 
На соломі гнилій, мов той пес-волоцюга, лягають, 
 
Полягавши, сльозами один одного обливають, 
 
Україну простору та вольну, свій рай, споминають: 
 
 
 
«Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш степами-полями, 
 
Повбиравши степи та поля, мов стрічками, річками. 
 
 
 
Ой ти, Дніпре-Славуто, наш давній ти шляху козацький! 
 
Ізжили на тобі ми свій вік молодецький-юнацький. 
 
 
 
Наші предки в твоїх водах чистих святих охрестились, 
 
А діди у твоїх покаянних печерах молились, 
 
А батьки на тобі за козацькії вольності бились. 
 
 
 
Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втіхо Росаво! 
 
Честе наша й поваго, велика козацькая славо! 
 
 
 
Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуляєш, 
 
Із Ромна та в Черкаси з тугенького лука стріляєш, 
 
Ненавидників наших лихих хоч не б'єш, то лякаєш. 
 
 
 
І ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька, 
 
Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька! 
 
 
 
І ти, Доне, наш брате, товаришу вірний в недолі, 
 
Пристановище певне старої козацької водії 
 
 
 
Воздихання та сльози гіркі ми до вас посилаєм, 
 
Як батьків, матірок, як сестриць-жалібниць, вас вітаєм: 
 
Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам'ятаєм. 
 
 
 
А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий! 
 
Процвітайте між людьми хвалою вовіки і віки, 
 
Щоб хилились до вас помічниці Дніпрові, всі ріки, 
 
Посилаючи борошно вам і з бочками горілки! 
 
 
 
Нам не їсти вже хліба у вас, горілок тих не пити, 
 
Споминаючи вас, тільки плакати гірко, тужити».