Маруся Богуславка

ХІІІ
 
 
Його ма­лим ухоп­ле­но в На­га­ях,
 
І за По­ро­га­ми у хрис­ти­янстві
 
Згодовано і в ри­царських зви­ча­ях». -
 
«Дак мій Лев­ко ро­дивсь у му­сульманстві?..
 
О, хто б не був отець йо­го і ма­ти,
 
За кож­ну іскру жизні до­ро­гої
 
І за од­но слов­це йо­го відда­ти
 
Готова я царські мої па­ла­ти
 
І жизні сот­ню літ щас­ли­вої зем­ної!» -
 
 
XIV
 
 
«Коли го­то­ва, то й віддай, ца­ри­це,
 
Як од­да­ла б і я за Кан­те­ми­ра!
 
На не­бе­сах твій дух воз­ве­се­литься», -
 
Рече по­важ­ним го­ло­сом Заїра.
 
«Готова, о, го­то­ва, сест­ро!.. Бо­же!
 
Ти чуєш з не­ба… О Пре­чис­та Ма­ти!
 
Нехай твоя свя­та ру­ка по­мо­же
 
Мені Лев­ка з не­волі ря­ту­ва­ти!»
 
І, зняв­шись, по­ча­ла со­лод­ки­ми ри­да­ти.
 
 
XV
 
 
«Моя ца­ри­це! - ка­же їй Заїра. -
 
Година до­ро­га. Я сповісти­ти
 
Про все не­гай­но му­шу Кан­те­ми­ра,
 
Щоб діло по­чи­нав своє ро­би­ти.
 
Учора він про­сив, бла­гав сул­та­на
 
Подарувати жизнь йо­му Лев­ко­ву,
 
Та не вбла­гав за­пек­ло­го Ос­ма­на.
 
Звелів собі на блюді ко­за­ко­ву
 
Прислати го­ло­ву у ба­ню мар­му­ро­ву.
 
 
XVI
 
 
Та не блідій, не зціплюй рук, ца­ри­це.
 
Він пійде в ба­ню ще аж завт­ра вранці,
 
А вве­чері, як Гес­пер  [69] за­го­риться,
 
На волі вже з Лев­ком всі бу­дуть бранці.
 
їх со­рок душ са­мо­го ота­ман­ня
 
Сидить у Чорній башті над во­дою,
 
Ждучи сво­го стра­шен­но­го ка­ран­ня.
 
Попливемо ту­ди уд­вох з то­бою,
 
І бу­деш ти са­ма Лев­ко­вою судьбою». -
 
 
XVII
 
 
«Як се, Заїро? Я не ро­зумію». -
 
«Ось як. Історія се вже дав­няш­ня,
 
Та роз­ка­за­ти доб­ре не зумію.
 
Розмова му­жа із ца­рем вчо­раш­ня
 
Йому відкри­ла на Ос­ма­на очі:
 
Що він у нього не гетьман ве­ли­кий,
 
А па­ру­бок ма­лий, підпа­ру­бо­чий.
 
І ганьбою бу­ло б йо­му навіки -
 
Про турків роз­ли­вать крові людської ріки.
 
 
XVIII
 
 
Не хо­че більш Ос­ма­нові слу­жи­ти,
 
А ввійде в мир і лад із ко­за­ка­ми
 
І вкупі бу­дуть мос­ка­ля ду­ши­ти,
 
Ляха й во­ло­ха би­ти й пліндру­ва­ти». -
 
«Як! - про­рек­ла на се ста­ренька ма­ти, -
 
Сього вовік не мо­же бу­ти-ста­тись,
 
Щоб нам на хрис­ти­ян із ва­ми вста­ти
 
І вкупі у людській крові ку­па­тись!..
 
То чим же нам тогді, яким на­ро­дом зва­тись?» -
 
 
XIX
 
 
«А ста­неться, - відка­зує Заїра, -
 
Бо не да­дуть ля­хи са­мим вам зня­тись
 
І без ор­ди страш­ної Кан­те­ми­ра
 
Од во­рогів своїх обо­ро­ня­тись». -
 
«Марусю! Ви­би­рай, моя ди­ти­но:
 
Чи в Києві ца­ри­цею наз­ва­тись
 
І рідну ущас­ли­ви­ти країну,
 
Чи од вінця царсько­го відка­за­тись
 
І хрис­ти­янськую прий­ня­ти тут кон­чи­ну?» -
 
 
XX
 
 
«Я виб­ра­ла, ма­ту­сю, яс­на зо­ре!
 
Не знаю, що з то­го бра­терст­ва бу­де:
 
Чи лю­дям щастє, чи ве­ли­ке го­ре,
 
Чи сла­ви­ти­муть, чи кляс­ти­муть лю­де
 
Мого Лев­ка і з ним невіру-бра­та:
 
Я знаю тільки те, що жизнь і во­лю
 
Йому даю, обо­ро­ню від ка­та,
 
І він помс­титься за свою не­во­лю,
 
Про те ж не ду­маю, що ста­неться зо мною». -
 
 
XXI
 
 
«О сер­це прес­вя­те! - ре­че Заїра. -
 
На ди­во Бог явив те­бе на­ро­ду…
 
Не для од­но­го, ба­чу, Кан­те­ми­ра
 
Він дав та­ку в пе­ча­лях осо­ло­ду.
 
О сест­ро рідна! Ні, ти не ца­ри­ця:
 
Ти, сест­ро, ви­ща всіх ца­риць ве­ли­ких!
 
Ім'я твоє на не­бе­сах свя­титься,
 
І ан­гельські те­бе прос­лав­лять ли­ки…
 
Покинь сей грішний мир, сум­ний, кри­ва­вий, ди­кий!»
 
 
XXII
 
 
І сльози добрі, пер­ла мно­гоцінні,
 
Живущою, зцілю­щою во­дою
 
Лились, при­ро­ди дар свя­тий, безцінний,
 
І обійма­ла­ся сест­ра з сест­рою…
 
«Покину, о, по­ки­ну, як тер­но­вий
 
Вінок, і там, на небі, па­нот­цеві
 
Скажу: «Ти був пре­мудр і свят у слові.
 
Бери ме­не на руч­ки, і От­цеві
 
Небесному хва­лись: «Ось мій вінець лав­ро­вий!»
 
 
XXIII
 
 
А ти, ма­ту­сю, ти, мов го­лу­би­ця,
 
Мов дух свя­тий, на не­бо воз­не­сеш­ся,
 
І возсіяєш, і воз­ве­се­лиш­ся,
 
І сміхом хе­ру­вимським возсмієшся:
 
Бо по­ро­ди­ла ду­шу чес­ну, чис­ту,
 
Що не схотіла грішно ца­рю­ва­ти…
 
Побачу там я і Хрис­та, й Пре­чис­ту
 
І при­па­ду їй до по­до­лу ша­ти:
 
«Ти, Ти ме­не лю­бить нав­чи­ла і стра­да­ти!» -