Маруся Богуславка

ІІ
 
 
Його не хо­че ба­чи­ти Ма­ру­ся
 
І лікарів до се­бе не пус­кає.
 
Над нею мо­лит­ви святі ма­ту­ся
 
Немовби вже над мерт­вою чи­тає.
 
Священик сербський пра­вить од­ход­ную.
 
Вона ле­жить, як цвіт лелії пиш­ний,
 
Косою ско­ше­ний. Пе­чаль німую
 
Світ ув очах ви­яв­лює ог­нис­тий
 
Та ви­раз на лиці по­ну­ро-уро­чис­тий.
 
 
ІІІ
 
 
Велить Ос­ман пок­ли­кать Кан­те­ми­ра
 
І, за­чи­нив­шись, ра­диться з ним дов­го.
 
На дру­гий день га­ле­рою Заїра
 
Пливе з Ску­тар  [67] до Ро­гу Зо­ло­то­го.  [68]
 
До мар­мурів при­ча­лює бар­вис­тих…
 
Іде пе­ред­двірком… її стрічає
 
Новий ба­ша у ша­тах поз­ло­тис­тих
 
І на її пи­таннє об'являє,
 
Що вже Абаз-ба­ша десь інде про­бу­вав.
 
 
IV
 
 
Донесено про нього па­ди­ша­ху,
 
Що він очам ца­ри­ци­ним не­лю­бий,
 
І за­раз фірма­ном йо­го, тіма­ху,
 
Відставлено від осяй­ної служ­би:
 
«Як з не­ба й грім гри­мить, і сон­це сяє,
 
Так гнів і ми­лость в оці у ца­риці.
 
До неї вся все­лен­на притікає,
 
Мов ка­ра­ван в пус­тині до кри­ниці».
 
Щасливить пог­ля­дом і пог­ля­дом ка­рає».
 
 
V
 
 
Перед ца­ри­ци­ним блис­ку­чим ліжком
 
Навколішки Заїра при­па­дає,
 
Недужній щось на ву­хо шеп­че ниш­ком…
 
Рум'янець на лиці в ца­риці грає.
 
Обнявши лікар­ку, в ус­та цілує,
 
Зове ма­ту­сю, пла­че і сміється:
 
«Він жив, - ре­че, - і віще сер­це чує,
 
Що жизнь йо­го, як нит­ка, не пор­веться…
 
О ма­мо, зіронько! Як лю­бо сер­це б'ється!» -
 
 
VI
 
 
«Так, жив, і я не з тим яви­лась,
 
Щоб тільки вас про се оповісти­ти,
 
Ні, в нас те­пер страш­на тру­са зро­би­лась…
 
Ви му­си­те ве­ли­ке щось вчи­ни­ти,
 
Велике і страш­не, ко­ли з не­волі
 
Своїх братів вам лю­бо ря­ту­ва­ти,
 
Коли вам лю­бо, щоб у чистім полі
 
Вони мог­ли, мов со­ко­ли, гу­ля­ти,
 
По мо­рю Чор­но­му чай­ка­ми знов літа­ти». -
 
 
VII
 
 
«Заїре! - про­рек­ла тогді Ма­ру­ся. -
 
Нема нічо­го так мені страш­но­го,
 
Щоб я са­ма і до­ро­га ма­ту­ся…
 
Кажи, Заїро, прос­то… Я го­то­ва
 
Скікнути за­раз на Мос­ток Мерт­вецький,
 
І на га­ку залізно­му висіти,
 
І му­чи­тись, як Бай­да Виш­не­вецький,
 
І пси го­лодні тілом на­кор­ми­ти,
 
І в морі по­то­пать, і на огні горіти!»
 
 
VIII
 
 
Заїра по по­кою по­зир­ну­ла,
 
Послухала з ми­ну­ту під две­ри­ма,
 
Від сер­ця су­мо­ви­то­го зітхну­ла,
 
І сте­лю, й стіни об­ве­ла очи­ма.
 
«Чи піп у вас сьогодні був?» - спи­та­ла.
 
«Був». -
 
«Слухайте ж: при нім ні сло­ва!
 
Щоб і кри­лом, і вітром не тор­ка­ла
 
Сієї речі пе­ред ним роз­мо­ва:
 
Попівський-бо язик всім злам зем­ним ос­но­ва»,-
 
 
ІХ
 
 
«Заїро! Не клеп­ли на Бо­га прав­ди! -
 
Марусина про се оз­ва­лась ма­ти. -
 
Стидись та­ке ка­за­ти, щоб нам зра­ди
 
Найперш усього у по­па шу­ка­ти». -
 
«О, не гнівись на мне, паньма­ту­сю!
 
Я не своє про­мо­ви­ла вам сло­во:
 
Мій муж звелів ос­те­рег­ти Ма­ру­сю,
 
Царицю на­шу від по­па ли­хо­го:
 
Бо він, - ре­че, - про­дасть і Гос­по­да са­мо­го. 
 
 
Х
 
 
Попи, - ре­че, - зап­ро­да­ли Про­ро­ка,
 
Того, що возсіяв із На­за­ре­та
 
Ще пер­ше, ніж яс­ну звізду Вос­то­ка
 
Аллах явив на­ро­ду Ма­го­ме­та.
 
І навіть ко­за­ки не довіря­ють
 
Ні язи­ку попівсько­му, ні оку:
 
Ніколи ж бо по­па не до­пус­ка­ють
 
В коші до се­бе, мов джу­му жорс­то­ку,
 
І мо­лит­ви, - ре­че, - самі собі чи­та­ють». -
 
 
XI
 
 
«Заїро, годі вже про чо­ловіка.
 
Кажи про діло. Не йо­му се зна­ти:
 
Бо він - невіра, ро­зу­мом каліка». -
 
«Каліка сей вас бу­де ря­ту­ва­ти,
 
І ро­зу­му в ря­тун­ку стільки явить,
 
Що воз­ве­ли­чить ваш на­род нікчем­ний
 
І се­ред вас ім'я своє прос­ла­вить
 
Не тим, чим мот­лох сла­виться кор­чем­ний,
 
Безощадний палій, кро­во­то­чи­тель тем­ний». -
 
 
ХІІ
 
 
«Не ро­зуміємо те­бе, Заїро». -
 
«Мій муж із Ко­чу­беєм рідне браттє.
 
Ваш Ко­чу­бей Лев­ко - брат Кан­те­ми­ра.
 
Одно у них об­личчє і зав­зяттє,
 
Одна на світ їх ма­ти по­ро­ди­ла».
 
Маруся ди­виться на матір…
 
«Доню, -
 
Промовила ста­ренька, - се Заїра
 
Говорить щи­ру прав­ду. Ми з то­бою
 
Не зна­ли, що Левків отець та був невіра.