Витязь у тигровій шкурі
ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА З ГУЛАНШАРО ТА ЙОГО ЗУСТРІЧ З ТАРІЕЛОМ
Автанділ, пропливши морем на якомусь кораблі,
Далі верхи, вже самотній, путь верстає по землі,-
Принесе він Таріелу радість, вигоїть жалі;
Він надіється на бога, що здолає чари злі.
Сходить літо і плекає вруна піль та зела гір,
Час побачення віщує цих троянд рясний убір!
Сонце йде на тропік Рака по дорозі між сузір.
Він зітхнув, узрівши квітку, що не бачив з давніх пір.
Грім гримить, криштальні роси ринуть з хмар на персть тверду.
Він трояндами-губами стис троянду молоду
І казав: «Од тебе, квітко, я очей не одведу
І до тебе, замість діви, тиху мову поведу».
Пригадавши побратима, умивався він в сльозах,-
Так верстав до Таріела свій тяжкий, далекий шлях
По пустелях, по дібровах, по місцях, що родять жах,-
І на тигрів, і на левів полював у комишах.
Вдалині узрів печеру. Проказав: «Он ті місця,
Де мій друг і я невпинні сльози лляли без кінця.
Все скажу йому, як стрінусь з ним лицем я до лиця,
Та, коли його немає,- марні муки мандрівця!
Якщо вдома він, то, певне, десь подався у журі,
Наче дикий звір, бродити від зорі і до зорі.
Треба тут його шукати, обдивитись чагарі».
Наоколо він поглянув, зупинившись на горі.
По полях помчався далі, пісню весело співав,
Викликав він друга вийти з хащів темних і з галяв.
Вдалині з'явилось сонце, лик чудесний засіяв,-
Між густого очерету Таріел з мечем стояв.
Таріел, забивши лева, меч свій вимастив у кров,
Відпустив коня й повільно очеретником ішов.
Автанділа клич зачувши, він, здивований, схолов,
Подивився і, впізнавши, кинувсь бігти стрімголов.
Він помчав до побратима, меч жбурнувши в очерет.
Скочив з огиря прибулець, рівний сяйвом до планет,
І в обіймах стиснув друга, радо кинувшись вперед;
Голоси троянд розквітлих стали барвою - як мед.
Буйнопишними словами Таріел заголосив:
«Червецем агатну зарость струм кривавий
прикрасив, Сліз потік невичерпанний цвіт алое заросив!
Я узрів тебе і марно вісім туг в собі носив!»
Таріел отак ридає, Автанділ же, сміючись,
Розтуляє вуст корали, сяють зуби, перлів низь;
Каже: «Маю втішні вісті я для тебе,- посміхнись,
Щоб троянди в'ялі знову свіжим цвітом узялись».
Таріел сказав: «О брате! Ти мене потішив сам!
Досить з цього,- всю відраду дав уже моїм очам!
Можеш більше не казати: бог найкращий шле бальзам.
Що з небес високих сходить, тільки те й дається нам!»
Недовіри Таріела Автанділ не переніс,-
Зразу ж вирішив сказати вість, яку сюди приніс;
Вийняв він вуаль тієї, що струнка, мов кипарис,-
Таріел, цей дар впізнавши, з рук схопив його й притис.
Він, листа впізнавши почерк і вуаль - цей талісман,
Притулив до них обличчя, і лице сповив туман,
Дух полинув, вій агати нахилив чуття буран;
Мук таких не зніс би Каїс, їх не зніс би й Саламан!
Автанділ узрів: як мертвий, Таріел звалився з ніг.
Красномовному на поміч побратим мерщій побіг,
Та понищеному палом помогти уже не міг,-
Дар коханої узрівши, вражений юнак знеміг.
Милозвучний плач і стогін в Автанділа витис шал:
Рвав він воронові крила, вбитий горем наповал,
Тяжко молотом з алмазу розбивав гранчастий лал,
Звідти ринули потоки, що багріли, мов корал.
Дивлячись на Таріела, дряпав він лице прекрасне:
«Як наваживсь я, ^безумний, на сповіщення невчасне?
Хто, ллючи так раптом воду, гасить полум'я невгасне?
Наглих радощів не може серце стерпіти нещасне!
Я забив свойого друга! Я достоєн глуму й сміху,
Бо, безтямно учинивши, вбив свою єдину втіху.
Люди, у ділах квапливі, завше служать тільки лиху.
Небучна розважність краща від уславленого спіху».
Таріел лежав, як попіл, втративши життя й сліди.
Автанділ пішов у хащі, скрізь шукаючи води,-
Він побачив кров левину,- взяв її, приніс сюди
І на груди бризнув - лалом став блакит, цей знак біди.
Кров'ю лева груди лева тричі він змочив підряд;
Затремтіли вії друга, мов стрільців індійських ряд,-
Він розплющив очі, сили поверталися назад,
І заграв блакиттю промінь, виблиск місячних принад.
Взимку в'яне цвіт троянди від вітрів, дощів і мряк,-
Влітку сонце палить квіти, сушить пагонці гілляк,
Але соловей не тихне, сівши на трояндний крак.
Жар пече, мороз морозить,- рани ниють так і так.
Серцю людському так само не вгодити - все одно,
Чи в розраді, чи в печалі,- завше в безумі воно,
Завше зранене, й ніколи щастя серцю не дано!
Хто себе довірить світу, ворог той собі давно.
Таріел на лист поглянув, що прирік його на скін,-
Він шалів, листа читавши, клекотів кривавий плин,
Мерхнув, гаснув промінь денний, очі сліпли від сльозин.
Автанділ сердитий звівся, став картати друга він.
Він казав: «Людина мудра не ведеться так, як ти! -
В час, коли радіти треба, нащо скніти з тяготи?
Нум, рушаймо! - ми повинні сонце втрачене знайти,-
Приведу тебе я скоро до жаданої мети.
Нині личить нам радіти, серце мужнє потішати,-
Тож на коней ми сідаймо до Каджеті вирушати;
Хай ведуть мечі нас наші,- розженімо їхні чати,
Покладімо каджів трупом,- що нам стріли та булати?!»
Вщухнув безум Таріела, зміг на друга він дивиться,
Із очей його сяйнула чорно-біла блискавиця,
Він світився - крізь рубіни сонця промінь так ясниться.
Обдаровує достойних бога щедрого десниця!
Він казав до Автанділа, вдячна річ його була:
«Годен ти похвал мудріших,- що тобі моя хвала?
Оживив зів'ялу квітку ти водою з джерела,
Зупинив ту слізну зливу, що з нарцисів потекла.
Я віддячити не можу,- хай тобі віддячить бог,
Бо в моєму серці нині вже ручай кривавий всох!»
Сівши верхи, заспівали і назад помчались вдвох,-
Щастям світ Асмат наситить, зголоднілу від тривог.
Он сидить Асмат печальна край печери, як вві сні,
Лиш в сорочку вбрана, знявши з себе одяги тісні.
Раптом бачить Таріела, з ним на білому коні
Бачить витязя,- лунають солов'ями їх пісні.
Завше брат її вертався, сліз рясних ллючи струмок,-
Зараз чує: він співає голосніше від пташок.
Перелякана, мов п'яна, йде вперед вона на крок,-