Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

РОМАНС МАРТОПЛЯСА
 
 
Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила —
 
відступи, бідо гірка й мороко:
 
десь любов моя на Ринку заблудила,
 
десь отам,
 
              між ренесансом і бароко…
 
 
 
Я стужився. О подайте катеринку!
 
Про гризоту вам заграю, про утому;
 
десь любов моя пропала серед Ринку,
 
між перекупками, три століття тому…
 
 
 
Може, знову кокетує з різниками,
 
що, ножі об фартухи повитиравши,
 
височіють, наче брили, над лотками,
 
мружать очі, мов коти, на неї завше?
 
 
 
Може, спритний зеленяр за стиглі вишні
 
рве із неї грішну ягоду цілунку?
 
Чи хитрун-купець в єдваби пишні
 
окрутив мою зрадливу юнку?
 
 
 
Ах, на Ринку — всі спокуси світу…
 
Там таке побачиш — не насниться!
 
Може, мою діву чисту й світлу
 
заманили в Чорну Кам'яницю?
 
 
 
Чи й сама вона закам'яніла,
 
і тепер стоїть собі — Діана!
 
І ночами шле камінні стріли
 
в мої вікна, втрачена й незнана.
 
 
 
Тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,
 
тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,
 
тра-ля-ля, леле, дана-дана!..
 
 
БЛАГАННЯ МАРТОПЛЯСА
 
 
Братове, до вогню мене прийміть,
 
подайте хліба чесний почастунок —
 
я йду давно, а клич нічних вістунок
 
мертвить і воскрешає водномить.
 
 
 
Я виміняв на вітер срібло й мідь,
 
я став недоторканний, мов цілунок.
 
Я йду і на плечі моєму клунок,
 
і ви мене, братове, обійміть!..
 
 
 
Я не навчу вас жити на землі,
 
збирати мед і стригти череду,
 
додаючи рублі та мозолі.
 
 
 
По гострім путівцю, мов по мечу,
 
до ваших жител радісно прийду
 
і невблаганну зірку засвічу…
 
 
БАЛАДА ПОВЕРНЕННЯ
 
 
Коли мандрівник повернувся додому,
 
ступив за ворота, зійшов на поріг,
 
здійнявши на плечі дорогу і втому, —
 
всі радощі світу вляглися до ніг.
 
 
 
Його не забули, його зустрічали:
 
вечеря з вином — на широкім столі;
 
чомусь не казав про далекі причали,
 
замкнувши в устах невідомі жалі.
 
 
 
І всім було дивно, і жінка до ранку
 
зітхала в даремній гонитві за сном.
 
А він все дивився туди, за фіранку,
 
де зірка по небу пливла над вікном.
 
 
* * *
 
 
А це така любовна гра:
 
кружіння, дзеркало і промінь! —
 
ти все одно підеш за грань,
 
у чистий спомин, чистий спомин.
 
 
 
Кружіння!.. Ніби й неспроста
 
миттєвий дотик (чудо стику!) —
 
на луг життя і живота
 
покласти б руку, теплу й тиху…
 
 
 
Ми надто близько — марний знак,
 
той запах Єви — не інакше!
 
Ми двоє в дзеркалі, однак
 
усе не так і все не наше.
 
Бо вийду із дзеркальних меж —
 
розвалиться хистка будова.
 
Ти в чистий спомин перейдеш,
 
слонова кість, роса медова…
 
 
МУЗЕЙ СТАРОЖИТНОСТЕЙ
 
 
Як ми ходимо обоє
 
нетрями старого дому!..
 
Гобелени і гобої
 
славлять пару невідому,
 
 
 
ніби бачать
 
нашу змову:
 
кожен дотик —
 
теплий спалах.
 
І тоді ми знову (й знову)
 
переходимо
 
в дзеркалах.
 
 
 
На годиннику з гербами,
 
як завжди, година друга,
 
і крадеться вслід за нами,
 
може, туга, може, фуга…
 
 
 
Повз портрети
 
і портшези
 
з нами йде
 
луна від кроків.
 
Ми кудись надовго щезли
 
(двісті років?
 
Триста років?).
 
 
 
І, коли вже стане темно,
 
з неопалених покоїв
 
(я, здається, вівся чемно,
 
я нічого не накоїв),
 
у жаркі вогні неонні
 
повертаємось
 
навіки.
 
Я несу тебе в долоні, і життя таке велике…
 
 
СТИХІЇ
Мадригалик
 
 
По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.
 
Холодна перепона. Тож мета
 
втікає від зарюмсаних корівок,
 
а зостається творення хвоста.
 
 
 
Коли, розбивши камінь, з порожнечі
 
ти витвориш, мов іскру, чистий шал,
 
Вона тобі — рожеві нігті в плечі,
 
Се — у вогні розжарений метал.
 
 
 
Але коли ти Майстер, то з металу
 
ти витнеш золоті кружала зір
 
і понесеш її, легку й повсталу,
 
і се — стихія леткості: ефір.
 
 
НІЧНА ЗМІНА
 
 
Закіптюжений ангел живе у друкарні,
 
наче промінь стрибає в дівочі люстерка,
 
на губах залишає цілунки безкарні —
 
безшелесний, мов тінь, і липкий, мов цукерка.
 
 
 
А за вікнами вечір, десята година,
 
але ясно, як вдень, бо п'ятнадцяте червня.
 
І любовна жага, аж якась голубина,
 
засвітилась на площі, як п'яна харчевня.
 
 
 
І зібралось на дощ, і цвітуть парасолі —
 
попід вікнами плавне народне гуляння,
 
і цукрові блудниці пливуть в ореолі,
 
а друкарня двигтить і гуде, мов ґуральня.
 
 
 
І тримає в собі цих легких полонянок,
 
що мов сірі гілки виростають з машини, —
 
щось літало над ними, в'язке, як серпанок,
 
перетнувши повітря, мов тіло пташине,
 
 
 
щось крутилося тут, безпорадне й крилате!..
 
І коли врешті змовкнуть нічні лінотипи, —
 
розкриваються плечі, спадають халати,
 
кольорові дівчата виходять під липи.
 
 
 
Заспокоєний ангел, покинувши чати,
 
на рулонах паперу вкладається спати…