Нічні пастухи буття

  
Костянтин Москалець
 
Нічні пастухи буття
 
 
А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі і нічної пори вартували отару свою.
 
Євангелія від святого Луки, 2.8
 
Людина — пастух буття.
 
Мартін Гайдеґґер, «Лист про гуманізм»
 
Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумно було б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці сліпі, непроглядні ночі! Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!
 
Вілій Москалець, «Нічні пастухи»
 
***
 
 
холодний падолист вологі пасма диму
 
сурма над водами проклятими і міст
 
далеко в небі сяє аметист
 
розкішного утраченого риму
 
 
 
далеко рідний край стрункі його собори
 
і сніг далеко — чистий золотий
 
і триєдине втілення мети
 
і вічні голоси дітей знадвору
 
 
 
ти знов поквапився воскреснути — і от
 
заранні пошуки добірного народу
 
не принесли сподіваного плоду
 
побільшивши число земних марнот
 
 
 
що ж виплекай безсоння і святкуй
 
сяку-таку нікомуненалежність
 
і збережи невитрачену ніжність
 
очікуючи смерть свою гірку
 
 
Єва
 
 
простоволоса й боса ти стоїш
 
на вітрі з ароматом помаранчів
 
довкола землі світяться вигнанчі
 
вуста самі про себе шепчуть вірш
 
 
 
і ти не хочеш повертатися туди
 
де голос люблячий прокинутись благає
 
життя теперішнє й тутешнє — сон без краю
 
тебе ніхто не зможе розбудить
 
 
Храм
І
Василеві Івашку
 
 
Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед
 
точився спроквола на землю березневу;
 
я по рядку пригадував сонет,
 
якого написав Микола Зеров.
 
 
 
I догорала свічка як на зло,
 
дрімали по кутках сумні примари,
 
життя пікомуненалежне пропливло,
 
мов сірий дим над volle lacrimarum [1].
 
 
 
…А вже коли займалося на світ
 
і очі відмовлялися від зору,
 
сонет згадався — суто Партеніт,
 
стрункий так само, вічний і прозорий.
 
 
II
Олесеві Ільченку
 
 
Гербату п'ю. Надворі ніч густа.
 
Далеко гори, і вуста, і доня.
 
Сніг випав, сніг тихесенько розтав
 
у Богових натруджених долонях.
 
А вірш Сашків із голови не йде,
 
і, затуляючи його, мов свіжу рану,
 
усміхнено повторюю оте:
 
«Як хороше летіти так до храму…»
 
 
Молитви до чужого
І
 
 
             Кручуся, як мертва сорока
 
з фіалкою в дзьобі. Її підвісили
 
за лапки, перед входом, вершники.
 
             «Костику» — і мертва пташка,
 
яка крутиться на вітрі з чотирма
 
сходинками, відбиваючись у ошатній
 
вітрині зі срібними причандалами.
 
             І тільки фіалка, що
 
обертається вкупі із тілом,
 
ще свідчить
 
про воздаяння рубінової крові,
 
ущерть налитої
 
до фіалу.
 
 
II
 
 
Аякже, вежа, добре обтесане каміння,
 
             переходи, балкони, ґалереї,
 
             вежа, покрита ґонтою, і висока,
 
             і, знову ж таки, самотня — між
 
             хмар, які течуть на північ, друзки
 
             двох-трьох вибухів сонця забутого,
 
             призабутої радості і вміння.
 
Задля того, щоб потім довше блукалося
 
             ґалереями, балконами, переходами
 
             від одного місячного сяйва до
 
             іншого.
 
— У розкинутих, як жінка, квітучих
 
             абрикосових галузках, що були
 
             перш ніж ти оселився тут і
 
заходився тужити, на вежі, аякже.
 
 
III
 
 
             І ця незвична трава, така трава надвечір,
 
коли вже поїхала остання електричка на північ,
 
а ти тільки посміхався, передчуваючи люте
 
безсоння, якого не буває у трави, такої трави,
 
такої тихої-і-лагідної, наче голос мами,
 
що запитує, чи купив я мінеральної води,
 
а вслід за цим надходить звістка про чиєсь
 
самогубство, і ти виносиш їм гроші, карбованець-
 
два, хто скільки
 
може, хто скільки хоче, — трава така от,
 
незвична,
 
зелена, густа, перша і
 
остання.
 
 
IV
 
 
Запалюєш сірника, тремтячою рукою
 
             гортаєш запилюжені, як сходи,
 
             сторінки, здмухуєш волосинку золоту,
 
             що впала на вбрання жони, одягненої так,
 
             як тоді вдягалися Божі Матері,
 
читаєш латину і не можеш ніяк
 
             зрозуміти, чи то назви троянд,
 
             а чи імена павуків, бо й вони
 
             подібні до тебе, у червоній сорочці,
 
             з лапками, підібганими
 
             від холоду, з бульбусами
 
і вірою, яку здмухуєш, наче золоту волосинку,
 
на одну менше,
 
і гасне сірник, і рука не тремтить.
 
 
V
 
 
Madeleine Paris
 
             Синя, з білою облямівкою,
 
вчора Тома її забула,
 
забула її, принісши вина та хліба,
 
слухаючи про мою улюблену іграшку;
 
             — може іграшкою стати скорпіон? —
 
засумнівалась вона, розглядаючи пробірку,
 
де плавала ця мала жовта тварина,
 
і як пояснити, коли навіть католики,
 
охайні троянди целібату — і ті не мають
 
вірогідного висновку,
 
стрункого й палючого,
 
і прохолодного,
 
             як собор, де химери, цокаючи кам'яними
 
кігтями, перебігають вогкою підлогою,
 
нічого не забуваючи, нічого не пам'ятаючи,
 
вистромивши жала, заплющивши сині очі.
 
 
 
Амінь.