Українські поезії

26 февраля 1832 г.
  
***
 
 
 
Петро мужик непокорний,
 
Та вдавсь собі проноза з біса:
 
Здається, з пики і дурний,
 
Та годзунковатий гульвіса.
 
От ґедзь напав Петра: не спить, не їсть ніколи,
 
Бажає бачить П'ятембурх
 
І, знай, черка писульки до Миколи.  [16]
 
«Нехай, - каже,- поки не випре з мене дух,
 
Хоч раз тобі я поклонюсь,
 
Нехай на П'ятембурх доволі надивлюсь!»
 
Микола, гарний, любий пан,
 
Черка йому: «Надінь ти, Петре, свій жупан,
 
А на жупан з відлогою свитину,
 
І решетилівський кожух,
 
І хліба деяку шматину,
 
Та й чимчикуй щомога в П'ятембурх».
 
От наш Петро і в П'ятембурсі
 
В свитині новій і в кожусі!
 
Петра за гостя прийняли,
 
Петра у люди повели...
 
Чого Петрова душка забажала,
 
Усе побачила, всього покоштовала...
 
Петро, мов єднорал, між панством виступає,
 
Перед Петром москаль рушницю піднімає,
 
Петрові в тарілках підносять панську страву,
 
Та що й казать: Петро пішов у славу!
 
Але Петрові все нудненько щось стає;
 
Петро буцім то сяде, то встає,
 
Все груди мацає, кородиться і кашля,
 
І нищечком під ніс собі, скривившись, кашля.
 
Петрові стрічку й хрест Микола втеребив,
 
Петра Микола в двір до Самої водив;
 
Петро буцім повеселів,
 
Та вп'ять здурів
 
І світом нудить,
 
Других і сам себе посеред ночі будить...
 
Петра напали перелоги,
 
Петра з нудьги не носять ноги,
 
В Петра буцім усе в господі умира,
 
В Петра всі хворі там: і жінка, й дітвора,
 
Петро притьмом додому, до двора!
 
Микола-пан швидчій Петровій жінці
 
В царині випрохав намисто в сто червінців;
 
Петро уп'ять повеселів,
 
На всі чотири поглядів
 
Та й: «Папочку,- сказав,- здорові ж оставайтесь
 
І в П'ятембурх мене вже більш не сподівайтесь».
 
 
3 марта 1833 г., Петербург
  
[НА ВІД'ЇЗД ІЗ ПОЛТАВИ М. М. Л[ОНГІНОВА] 22 ТРАВНЯ 1842]
 
 
 
А доки ж нам у Полтаві
 
Бить байдики, пане!
 
Наробив єси вже слави,
 
Чи надовго стане?
 
Порозтринькав все дівчатам:
 
Дукачі й намисто,
 
А хлоп'ятам-небожатам:
 
Хоч вимести - чисто!..
 
Нема шпоньки, нема й стрічки
 
Комір зашморгнути...
 
Ну, вже утяв ти нам січки:
 
Є чим пом'янути!
 
Ану? виверни кишені:
 
Що там є такого?
 
А ви, хлопці, держіть жмені...
 
Ай, бігма нічого!
 
 
22 мая 1842 г., Полтава
  
***
 
 
 
Сидить Петро у Полтаві
 
В стані з поштарями;
 
Тепер Петро наш не в славі,
 
Вже не з панночками!
 
Колись, було, як забряжчить
 
В браму у будинку,
 
Так пані Засс і закричить:
 
«Мерщій горілки з шинку!
 
Тягніть Петра на вечерю,
 
Любії дівчата,
 
Ставте на стіл ви тетерю
 
Та ріжте курчата!»
 
Тепер Петро у Полтаві
 
В стані з поштарями;
 
Тепер Петро вже не в славі -
 
Годі з панночками!
 
 
24 июня 1848 г.
  
***
 
 
 
Голився я на тиждень раз,-
 
І нікому й байдуже!
 
Приїхав Він,  [17] віддав приказ:
 
«Голись щодня, Петро, бо гидкий дуже».
 
Отже ж, щодня я і голюся,
 
Аж пасока юшить із бороди;
 
То гребінцем чесавшись уколюся,
 
То, глянь - витягую з води
 
Гарячої свій палець,
 
Вже перетоплений на смалець.
 
Ходив до панночок, накинувши свитину...
 
«А що се, сучий сину? -
 
Загуркотав наш пан,-
 
Ану! мерщій лиш одягайсь в жупан!»
 
Отже ж, з тої пори не я один, а й пані,-
 
Вона у кохті, я ж з ґудзиками в жупані,
 
Їмо, було, собі, як тільки в вікна світ,
 
Що іноді аж розіпре живіт;
 
Тепер Він догори все повернув ногами...
 
Нехай святий дух буде з нами!..
 
 
 
Тепер вже череду жене із поля дід,
 
А Він, гляди, тогді нас кличе на обід!
 
Бувало, смерклося,- то ми і до хропка,
 
Тепер тогді Він тільки збитень смокче,
 
Куйовдиться, не їсть і спать не хоче,
 
Бо поведенція московська, бач, така!
 
Ой, щоб вас! Ей, Андрію!
 
Сказав би щось, та не посмію...
 
Та вже ж побачимо, яку там цяцю
 
Ви привезли  [18] за сю нам працю?
 
 
20 июня 1851 г., Полтава
  
***
 
 
 
Як тільки задзвонять чотири годинки,
 
Так ми й шморгнемо в високії будинки
 
Та любих панночок
 
Засадим до книжок:
 
Нехай гуртом голосять
 
Та хоч борщу Петрові просять.
 
 
21 июня 1851 г., Полтава
  
***
 
 
 
Послухав жінку
 
Та взяв на перемінку
 
Пістрявії із Харкова штани,
 
Так, отже, бач,-
 
Хоч сядь та й плач:
 
Щось не вподобались Йому вони!  [19] 
 
І осміяв,
 
І ошпував,
 
Мережані штани, на всю Полтаву
 
Ні за що ні про що пустив у славу.
 
Коли б то ж вже сам тільки Він,
 
То й сількось. Вже б - байдуже!
 
А то й Вона, ізлізши на ослін,
 
Розкудкудакалась щось дуже
 
Та над Петром ну реготать,
 
Петра на глузди піднімать!
 
Чарки й пляшки, шклянки перетовкла від сміху,
 
Розхлюпала на скатерть сирівець...
 
Тоді, злякавшися, та навпростець,
 
Ну, драла!.. під свою махнула стріху!