Приказки

  
ЩО ДО КОГО
 
 
 
«Хто йде їсти?» - пан пи­тає.
 
«Я йду!» - ци­ган ка­же.
 
«Хто йде жа­ти?» - пан пи­тає.
 
«То гро­ма­да ска­же!»
 
 
  
ЦИГАНСЬКИЙ ПОХОРОН
 
 
 
У ци­га­на вмер­ла ма­ти,
 
Нічого діяти!..
 
Іде ци­ган до ба­тюш­ки,
 
Просить по­хо­ва­ти.
 
«А як хо­чеш по­хо­ва­ти?
 
Може, по-ци­ганськи?»
 
«Ні, ба­тюш­ка, про­шу та­ки
 
Вже по-хрис­ти­янськи!»
 
«Та то бу­де рублів де­сять
 
Тебе кош­ту­ва­ти!»
 
«О, нічо­го то, па­нот­че!
 
В нас до­рож­ча ма­ти!»
 
Поховав піп ци­га­ни­ху,
 
За гроші пи­тає…
 
Аж тут йо­му со­роківку
 
Циган ви­тя­гає.
 
«Сороківку? - піп пи­тає. -
 
А то ж твоя ма­ти!
 
А ти ж за ню рублів де­сять
 
Обіцявся да­ти!»
 
«Рублів де­сять!.. - ци­ган ка­же.
 
За тру­па гни­ло­го!..
 
Та во­на не вар­та бу­ла
 
І жи­вою то­го!..»
 
 
  
ВОЛИ
 
 
 
Їде мос­каль се­ред літа
 
Нашими во­ла­ми.
 
«Гей, ва­лы, - кри­чить ве­се­лий, -
 
Чтоб бог ез­дил ва­ми».
 
Їде мос­каль се­ред зи­ми
 
Нашими во­ла­ми.
 
«Гей, ва­лы, - кри­чить сер­ди­тий,-
 
Чтоб черт ез­дил ва­ми!»
 
 
  
ПОЛОТНО
 
 
 
Кричить ба­ба, ре­пе­тує,
 
Пукає в вікно,
 
А мос­каль при­пав до пло­ту,
 
Тягне по­лот­но.
 
Стягнув собі. «Про­щай, баб­ка!
 
Злом не по­ми­най!»
 
Стара ба­ба у по­го­ню:
 
«Служба, по­че­кай!»
 
Москалеві то й бай­ду­же,
 
Баба вже й кле­не:
 
«Нехай те­бе, пре­по­га­ний,
 
Куля не ми­не!»
 
«Пусть се­бе, - мос­каль го­во­рить,
 
Баба па­ареть,
 
Вить доб­ра­во ча­ло­ве­ка
 
Пуля не вазьметь…»
 
«Та бог­дай же те­бе гос­подь
 
Щастям об­ми­нув,
 
Богдай же ти, пре­по­га­ний,
 
Дзвона не по­чув!»
 
«Что мне, баб­ка, тваи зво­ны,
 
Эка не ви­дал?..
 
Кабы я лишь ва па­хо­де
 
Барабан слы­хал!»
 
«Богдай же ти світа-сон­ця
 
Більше не ви­дав!
 
Богдай же ти зо­зу­леньки
 
Більше не чу­вав!..»
 
«Что мне слу­шать, как за­зу­ля
 
Вашая по­еть,
 
Меня в ма­туш­ке Рас­сеи
 
Й одуд за­ку­еть!..»
 
 
  
ІКРА
 
 
 
Сидить мос­каль ко­ло ла­ви,
 
Порох на­си­пає.
 
Аж підхо­дить ста­ра ба­ба.
 
«А що то?» - пи­тає.
 
«А что ж? Ик­ра сал­дац­кая,
 
Став мос­каль бре­ха­ти. -
 
Вить с эн­та­во у нас, баб­ка,
 
Выходют сал­да­ты!..»
 
«Почекай же, бісів си­ну, -
 
Стара собі ка­же, -
 
В ме­не жи­во ікра ва­ша
 
У печі по­ля­же!»
 
І йно ли­хе мос­ка­ли­ну
 
З ха­ти од­ви­ну­ло,
 
Баба по­рох та до печі -
 
Печі як не бу­ло!..
 
«Чи ж не ди­во з мос­ка­ля­ми, -
 
Баба про­мов­ляє,-
 
І в ікрі ще мос­ка­ли­на,
 
А що ви­роб­ляє?!»
 
 
  
«ВАРЕНИКИ-ВАРЕНИКИ!»
 
 
 
Сидить мос­каль на при­лав­ку,
 
Прищурює очі…
 
Так і зна­ти: мос­ка­ли­на
 
Вареників хо­че.
 
Хоче бідний ва­ре­ників,
 
То й ніщо пи­та­ти!
 
Та тільки їх по-на­шо­му
 
Не вміє наз­ва­ти.
 
«Хазяюшка, га­лу­буш­ка! -
 
Став він го­во­ри­ти. -
 
Свари-ка мне вот эн­та­во!..»
 
«Та чо­го зва­ри­ти?..»
 
«Да эн­та­во… как, бишь, ево
 
У вас на­зы­ва­ют?..
 
Вот, что, зна­ешь… бе­рут тес­то,
 
Сыром нак­ла­да­ют…»
 
«Та бог йо­го свя­тий знає,
 
Що вам, служ­ба, го­же!..
 
Тісто си­ром нак­ла­да­ють…
 
То га­луш­ки, мо­же?..»
 
«Не га­луш­ки, не га­луш­ки,
 
Я га­луш­ки знаю…
 
Свари-ка мне, га­лу­буш­ка…
 
Все, бишь, за­бы­ваю…
 
Уж с глаз до­лой, так с па­мя­ти!..
 
Вот эн­та­кой бес-то!..
 
Да зна­ешь ли, эн­так сыр-то,
 
А на сы­ре тес­то!..»
 
«Та бог йо­го свя­тий знає
 
І добрії лю­ди!..
 
Сир у тісті?.. Хіба, мо­же,
 
Чи не пиріг бу­де?»
 
«Да не пи­рог, го­лу­буш­ка…
 
Экая до­са­да!..
 
Да зна­ешь ли, ту­да мас­ла
 
Да сме­та­ны на­до!..»
 
А во­на-то доб­ре знає,
 
Чого мос­каль хо­че…
 
Та че­кає ба­ра­ба­на,
 
Заким за­тур­ко­че.
 
Як по­чу­ла ба­ра­ба­на…
 
Слава тобі, бо­же!
 
Та й го­во­рить мос­ка­леві:
 
«Вареників, мо­же?..»
 
Аж підско­чив мос­ка­ли­на…
 
Та ніко­ли жда­ти.
 
«Вареники-вареники!»
 
Та й пішов із ха­ти.
 
 
  
ДОЧКА - СИН
 
 
 
Пан то хо­че си­на ма­ти,
 
Не спить цілі ноч­ки,
 
Але пані, як на збит­ки,
 
Вповиває доч­ки.
 
Що півро­ку, то й пов­ненька,
 
Що рік, то й ди­ти­на…
 
Отак-отак ра­да б хлоп­ця,
 
А вий­де дівчи­на…
 
П'ятеро впо­ви­ла пані,
 
Ще надію має;
 
Але дідич за гра­ни­цю
 
З го­ря виїжджає.
 
І го­во­рить своїй пані:
 
«Я хрес­том кля­ну­ся,
 
Тільки ще бу­де не хло­пець -
 
Я вже не вер­ну­ся».
 
Сів на брич­ку та й поїхав,
 
Півроку ми­нає…
 
Але пані, як на теє ж,
 
Дочку впо­ви­ває.
 
Зажурилась, світ не­ми­лий,
 
І жи­ти не хо­че…
 
«Не по­ба­чу, - ка­же, - більше
 
Свого па­на в очі».
 
Аж при­хо­дить якось Мош­ко,
 
Паню ог­ля­дає.
 
«Чи ви, пані, нез­до­ро­ва?» -
 
Дідичку пи­тає.
 
Та і ка­же своє ли­хо.
 
«Не журіться, пані,
 
Та лиш мені, - ка­же, -дай­те
 
Коня, що на стані,
 
А я вже вам па­на вер­ну…»
 
Та йо­му да­рує
 
Їде Мош­ко за гра­ни­цю
 
І в пей­си не дує.
 
Найшов па­на, пок­ло­нив­ся…
 
«А що?» - пан пи­тає.
 
«А що ж, па­не? Дав бог си­на!»
 
Мошко відвічає.
 
Дає дідич сто чер­во­них
 
Жидюкові то­му.
 
Казав коні за­ло­жи­ти,
 
Рушав до­до­му.
 
Приїжджає, привітав­ся.
 
«Де моя ди­ти­на»
 
Бере її, розк­ри­ває…
 
Аж во­но - дівчи­на!
 
«Ах ти ж, шельмо, пся­ча віро,
 
Казав - си­на маю.
 
Та я те­бе обезвічу,
 
Живцем за­ко­паю!..»
 
«Стійте, па­не, їдно сло­во!-
 
Мошко про­мов­ляє -
 
Ви ди­ви­тесь, що ди­ти­на
 
Ще то­го не має,
 
Але я дам пей­си втя­ти -
 
Свідок пан і лю­ди,
 
Як че­рез шістнад­цять років,
 
І той там не бу­де!..»
 
Розсміявся пан із ли­ха.
 
«Що, - ка­же, - діяти?
 
Коли си­на не дож­ду­ся,
 
Треба зя­тя жда­ти…»