Приказки

  
НЕ ВЧОРАШНІЙ
 
 
 
Везе в місто му­жик сіно
 
Якось про­ти свя­та
 
Та й го­дує в ка­пе­люсі
 
Малі шпа­че­ня­та…
 
Але їде пан ба­га­тий
 
До костьолу, зна­ти,
 
Та вже в них на­ту­ра, ма­буть,
 
Щоб по­кеп­ку­ва­ти…
 
Іде звольна та й пи­тає:
 
«Со wi­ezi­esz, Іва­не?»
 
Мужик па­ну пок­ло­нив­ся:
 
«А що ж? Дро­ва, па­не…»
 
«Lzesz, gal­ga­nie! Wi­ezi­esz si­ano!» «То ж пан самі зна­ють,
 
Що се сіно, а не дро­ва,
 
Нащо ж пан пи­та­ють?»
 
Закусив пан тлусті гу­би:
 
«Z jakej wsi?» - пи­тає…
 
Мужик підняв шпа­че­ня­та
 
Та й од­повідає:
 
«Всі не всі, вельмож­ний па­не,
 
Старі повтіка­ли…
 
Молоді лиш по­ло­вив я,
 
Бо ще не літа­ли!..»
 
«Kto na­js­tarszy u was we wsi?» «Ба­ба Тер­пе­ли­ха:
 
Пережила ста­ра ба­ба
 
Всіх дідів до ли­ха!..»
 
«Galgan jes­te! Kto was bi­je?» «А хто ж? Бу­гай, па­не!
 
То так і б’є нап­ро­па­ле,
 
Кого лиш дос­та­не!..»
 
Хтів пан чо­гось до­пи­та­ти,
 
Та й не до­пи­тав­ся…
 
«Со z gal­ga­nem! Rus­zaj pred­zej!» І впе­ред пог­нав­ся…
 
Привіз в місто му­жик сіно…
 
Продав йо­го зран­ня,
 
Купив собі доб­ру мис­ку
 
Драглів на снідан­ня!..
 
І си­дить собі на возі,
 
Драглі уплітає…
 
Аж той са­мий пан над­хо­дить
 
Та й йо­го пи­тає:
 
«Сzy nie slychac do spze­da­nia
 
Owsa tu, Іва­не?» Му­жик встав, кру­гом об­ню­хав…
 
«Ні, не чу­ти, па­не!»
 
І сів зно­ву на дра­бині,
 
Драглі уплітає…
 
«Czy ty, chlo­pie, nie wczo­ra­jszy?» Пан йо­го пи­тає.
 
«Де вам, па­не, я вчо­рашній?
 
Гляньте на всі бо­ки:
 
То мені вже оце бу­де
 
Тридцять і два ро­ки!»
 
 
  
КОЗАЦЬКА МІРА
 
 
 
Зайшов ко­зак до кор­шом­ки.
 
«Здоров, орен­да­рю!
 
А на­лий-но мені,- ка­же,-
 
Горілачі ча­ру!»
 
Налив Мош­ко од­ну ча­ру,
 
Козак ви­хи­ляє.
 
Вихиляє, не ков­тає,
 
Іще підстав­ляє.
 
Налив дру­гу, ко­зак хи­лить,
 
Разом дві ков­тає
 
Та й жи­дові ко­ло шин­ку
 
Трояка ки­дає.
 
Підійняв жид, по­ди­вив­ся…
 
«Гирсти, як то бу­де?!
 
В ме­не кож­ну по три гроші
 
Пили добрі лю­ди!»
 
«Мовчи, жи­де бо­ро­да­тий,
 
Тебе не пи­та­ють.
 
У нас,- ка­же,- за­по­рожці
 
Свою міру ма­ють.
 
Не пер­ши­на на­шим пи­ти,
 
Пили ми не­ма­ло,
 
А у гу­бу за три гроші
 
Більше не вліза­ло!..»
 
 
  
РАБИН І ЗАПОРОЖЕЦЬ
 
 
 
Читав ра­бин свої кни­ги
 
Двадцять і сім років,
 
Перечитав всіх тал­мудів
 
І усіх про­років…
 
Читав двад­цять і сім років,
 
Ні з ким ані сло­ва!..
 
З ним не сміла го­во­ри­ти
 
Й са­ма ра­би­но­ва.
 
І чи то він свою мо­ву
 
За той час за­був­ся,
 
Чи з ве­ли­кої на­уки
 
З ро­зу­му схиб­нув­ся,
 
А як вий­шов уже на світ
 
Жидову учи­ти,
 
Він за­чав уже на ми­гах
 
З нею го­во­ри­ти!..
 
Чудуються, ди­ву­ються
 
Жиди бо­ро­даті -
 
І да­вай по цілім світі
 
Гонців роз­си­ла­ти!
 
Ганяються гонці всю­ди,
 
Мудрих зволіка­ють;
 
Та щось мо­ви йо­го й мудрі
 
Не ду­же вти­на­ють.
 
Але іде за­по­ро­жець
 
Та й по­чав пи­та­ти:
 
«А що у вас, жи­де­ня­та,
 
Доброго чу­ва­ти?..»
 
Жиди й ка­жуть ко­за­кові:
 
«Таке й та­ке діло!..»
 
«Ет! Дурні ви, жи­де­ня­та! -
 
Козак ка­же сміло.-
 
А скажіть-но,- ка­же,- то­му
 
Величному па­ну,
 
Що я із ним хоть і за­раз
 
До роз­мо­ви ста­ну!..»
 
Пішли жи­ди до ра­би­на,
 
Разом повк­ля­ка­ли,
 
Доткнулися йо­го капців,
 
З стра­хом за­пи­та­ли,
 
Чи зве­лить він ко­за­кові
 
Мовити з со­бою…
 
Рабин тільки по­ди­вив­ся,
 
Махнув бо­ро­дою…
 
І вер­ну­лись жи­де­ня­та
 
Козака про­си­ти,
 
Щоби ко­зак із ра­би­ном
 
Ішов го­во­ри­ти…
 
Прийшов ко­зак, пок­ло­нив­ся,
 
Рабина вітає…
 
Але ра­бин встає з крісла,
 
Палець нас­тав­ляє…
 
Наставляє - біс то знає,
 
Чого ра­бин хо­че!..
 
Але ко­зак йо­му су­нув
 
Аж два пе­ред очі!..
 
Кивнув ра­бин го­ло­вою,
 
Махнув бо­ро­дою;
 
Показує йо­му вго­ру
 
Правою ру­кою!..
 
«Він уго­ру! Тра до­ни­зу!» -
 
Козак роз­ва­жає
 
І наг­нув­ся і ру­кою
 
В зем­лю ути­кає!..
 
Махнув ра­бин го­ло­вою,
 
Подивився всю­ди
 
І скла­дає собі ру­ки
 
Наохрест на гру­ди!..
 
Тогді ко­зак прис­ту­пив­ся -
 
Як заїде в пи­ку!..
 
Ціле місто зво­рух­ну­лось
 
З га­ла­су та кри­ку!..
 
Але ра­бин знов спокійно
 
Махнув бо­ро­дою!
 
Поклонився ко­за­кові,
 
Пішов з жи­до­вою.
 
Приступили жи­де­ня­та,
 
Рабина пи­та­ли:
 
«Що пан ра­бин з за­по­рож­цем
 
Розмовляти ма­ли?»
 
І сів ра­бин ко­ло шко­ли
 
Та й став го­во­ри­ти:
 
«Я пи­тав­ся: хто б те­бе мав
 
Такий сот­во­ри­ти?..»
 
А він ма­ло так ка­за­ти:
 
«Що пи­та­ти мно­го?
 
Той ме­не мав сот­во­ри­ти,
 
Хто те­бе са­мо­го!..»
 
Я, ге­рехт! Що прав­да, прав­да!
 
Я ще був пи­та­ти:
 
Хто б то був, що мав над на­ми
 
Небо збу­ду­ва­ти?
 
А во­но пак так ро­зум­но
 
Мені відка­за­ло:
 
«Той і не­бо, хто і зем­лю
 
Сотворити ма­ло!..»
 
Я ще був йо­му ка­за­ти,
 
Що бог не гнівли­вий,
 
А во­но мені ска­за­ло,
 
Що і спра­вед­ли­вий!..»
 
Підступили й наші лю­ди,
 
Козака пи­та­ли:
 
«А що то ви із ра­би­ном
 
Розмовляти ма­ли?..»
 
«А що ж, лю­ди? Та жид жи­дом!
 
Я лиш по­ка­зав­ся,
 
А він пальцем вже до ока
 
Мені до­би­рав­ся…
 
Та ме­не-то не схит­ри­ти,
 
Знаю чо­го хо­че,
 
Та йо­му аж два ко­зацьких
 
Сунув пе­ред очі!..
 
Видить ра­бин - не зля­кає!
 
«Повішаю!» - ка­же.
 
А я те­бе, йо­му ка­жу,
 
Закопаю, вра­же!
 
А він ка­же: «Зв’яжу ру­ки!»
 
Чи чу­ли оги­ду?..
 
А я йо­го за то в пи­ку:
 
«Брешеш, скур­вий жи­ду!..»