Приказки

III
 
 
А ото вже дід підріс
 
Та й і оду­бив­ся;
 
Після нього че­рез рік
 
І батько ро­див­ся.
 
Та ото вже тра бу­ло
 
Батька мені вчи­ти;
 
Але за­то, як нав­чив, -
 
То-то бу­ло жи­ти!
 
Все бу­ло у нас їдно:
 
Здатність і за­можність,
 
І ха­зяй­ст­во, й ре­мест­во,
 
І смак, і на­божність.
 
Мати лю­бить все пар­не,
 
А ми з батьком кис­ле,
 
Мати па­рить по се­лу,
 
А ми собі кис­нем.
 
Мати хо­дить цілий день,
 
Тілько ог­ля­дає,
 
А ми з батьком уночі
 
Вудку за­ки­даєм.
 
То, бу­ва­ло, та­ки так
 
В доб­рую го­ди­ну,
 
Як не клю­неться ко­жух,
 
То тяг­нем сви­ти­ну.
 
Купувати ко­ли що -
 
То ру­ка дри­жа­ла,
 
Зато ку­пим, то по нас
 
Аж зем­ля дви­жа­ла.
 
А на­божні що бу­ли,
 
То сох­ра­ни, бо­же!
 
Як до церк­ви се­ред дня
 
І не пус­тять, мо­же,
 
То, бу­ва­ло, уночі
 
Церкву підко­паєм,
 
Помолитись хоч на час
 
Таки повлізаєм.
 
То так собі роз­жи­лись,
 
Що й світли­цю ма­ли,
 
Світилося, ку­ди глянь,
 
Лиш стов­пи сто­яли!
 
А одежі що бу­ло!
 
Боже, твоя во­ле!
 
Вісім бу­ло свит бе­ри,
 
А все тіло го­ле.
 
Та й ха­зяй­ст­во та­ки ми
 
Поряднеє ма­ли,
 
Бо сусіди навк­ру­ги
 
В два плу­ги ора­ли.
 
Та й во­ли які бу­ли!
 
Рога не діста­ти,
 
Бо то чорт йо­го і мав
 
Кому дос­та­ва­ти.
 
А як по­ле ізо­рем,
 
То вже чиє кра­ще?
 
То.не на­ше, а чу­же,
 
То чу­же, не на­ше.
 
А раз ма­ти та­ки нам
 
Збитка ізро­би­ла:
 
Взяла батько­вий ко­жух
 
Та й греч­ку нак­ри­ла.
 
А ху­до­би бу­ло шмат,
 
Гречка лиш біліла,
 
Та з ко­жу­ха як пішла -
 
Чисто греч­ку з’їла.
 
А бу­ло й та­ке у нас,
 
Що ми й лав­ки ма­ли,
 
Та все-та­ки че­рез ню
 
І то поз­бу­ва­ли.
 
Як умер­ла - де бу­ло
 
Домовини взя­ти?
 
Мусили вже для біди
 
І лав­ки відда­ти.
 
Та ще потім по біді
 
І обід справ­ля­ли,
 
Взяли собі по­над став
 
Людей поск­ли­ка­ли.
 
Та й про­си­мо їх уд­вох:
 
«Пийте юш­ку, лю­ди!
 
Як вип’єте теє все -
 
То там риб­ка бу­де!»
 
А те­пер ми розійшлись -
 
Батько шинк три­ма­ти,
 
А я не так до шин­ка,
 
Як люб­лю ора­ти.
 
Батько п’яний все дер­жить
 
За ши­нок ру­кою,
 
А я орю, як уп’юсь,
 
Носом за корч­мою.
 
 
  
ГУМЕННИЙ
 
 
 
Їздив дідич за гра­ни­цю,
 
Назад по­вер­тає -
 
От гу­мен­ний на гра­ниці
 
Пана і вітає.
 
Поклонився, привітав­ся.
 
«А що там, Іва­не?»
 
А гу­мен­ний йо­му ка­же:
 
«Та все га­разд, па­не.
 
Одно тілько…» - «А що тілько?»
 
Дідич обізвав­ся.
 
«Та то, па­не, що ваш но­жик
 
Складаний зла­мав­ся».
 
«Ну! Зла­мав­ся, так зла­мав­ся,
 
Що там спо­ми­на­ти.
 
Певне, хлопці ма­ли гра­тись
 
Та й ма­ли зла­ма­ти?»
 
«Таки прав­да, яс­ний па­не!
 
Хлопці ізла­ма­ли,
 
Лиш не гра­лись, а си­во­го
 
Коня білу­ва­ли».
 
«А з чо­го ж то си­вий зги­нув?»
 
«Пані хо­ру­ва­ли,
 
За лікарст­вом як пог­на­ли,
 
То і підірва­ли».
 
«То і пані хо­ру­ва­ла?
 
Ах, бо­же мій, бо­же!
 
Що ж? Здо­ро­ва моя пані?
 
Говори, не­бо­же».
 
«Помоліться, па­не, бо­гу!
 
День лиш хо­ру­ва­ли,
 
А на дру­гий од по­жа­ру
 
Богу й ду­шу да­ли!»
 
«Од по­жа­ру?.. Що та­кеє?..»
 
«Просте, па­не, діло:
 
Як зай­няв­ся тік у па­на,
 
То все по­горіло!»
 
«Пані вмер­ла, все згоріло…
 
Будь здо­ров, Іва­не!..»
 
«А ще ж пан­на ва­ша вдо­ма,
 
Поверніться, па­не!»
 
«Що ж там, го­лу­бе Іва­не?
 
Як там бідна доч­ка?»
 
«А нічо­го, упо­ви­ла
 
Хлопця, як ли­ноч­ка!»
 
Спом’янув тут бідний дідич
 
Чорта і чор­ти­цю,
 
Плюнув з ли­ха, сів на брич­ку:
 
«Рушай за гра­ни­цю!»
 
 
  
ДОБРЕ ТОРГУВАЛОСЬ
 
 
 
Чи в Києві, чи в Пол­таві,
 
Чи в самій сто­лиці
 
З маз­ни­цею му­жик хо­дить
 
Помежи крам­ниці…
 
У крам­ни­цях, ку­ди гля­неш,
 
Сріблом-злотом сяє,
 
Мужикові то й бай­ду­же:
 
Він дьогтю пи­тає.
 
У де­сятії крам­ниці
 
Два купці сиділо…
 
І в де­ся­ту му­жик двері
 
Відхиляє сміло.
 
Відхилив: «Доб­ри­день, лю­ди!» -
 
І й за­чав пи­та­ти,
 
Чи не­ма у них при­най­мні
 
Дьогтю де про­да­ти.
 
А купці пе­рег­ля­ну­лись,
 
Стихача сміються;
 
«Здесь не де­готь, - йо­му ка­жуть, -
 
Дурні про­да­ються!..»
 
«Добре ж у вас тор­гу­ва­лось,
 
Що все розійшло­ся
 
І на про­даж тілько два вас
 
В скле­пу зос­та­ло­ся!..»