Приказки

  
Руданський С. В.
 
ПРИКАЗКИ
 
 
 
ПРЕСЛІВ’Я
 
Вір не вір, а не ка­жи: «Бре­шеш».
I
 
 
Народився я на світ,
 
Як їдно­го ран­ня
 
Моя ненька за­баг­ла
 
Шпаків на снідан­ня.
 
А я, хло­пець-мо­ло­дець,
 
Пожалував ма­ми,
 
Серед лісу відпи­тав
 
Дупло зі шпа­ка­ми.
 
В дуп­ло ру­ку - не іде,
 
Голови не впхаю,
 
Сюди-туди край дуп­ла -
 
Та й сам улізаю.
 
Ходжу го­лий по дуплі…
 
Шпаченят до ка­та!
 
Я в па­зу­ху й за­гор­нув
 
Тії шпа­че­ня­та.
 
Вилізати б, так не то!..
 
Я й до­муд­ру­вав­ся,
 
Лиш со­ки­ру при­та­щив,
 
З дуп­ла про­ру­бав­ся.
 
Гиц із ду­ба на ко­ня!
 
Кінь собі бри­кає,
 
А со­ки­ра моя все
 
Зад йо­му ру­бає.
 
Нагадався за сім миль,
 
Назад по­ди­вив­ся,
 
А у ко­ня, як на сміх,
 
Лиш пе­ред ли­шив­ся.
 
Я і взяв­ся йо­му зад
 
З вер­би підправ­ля­ти,
 
І підпра­вив, та й заліг
 
На го­дин­ку спа­ти.
 
А кінь хо­дить по траві,
 
І пе­ред па­сеться,
 
А зад рос­те та й рос­те,
 
Аж до не­ба пнеться.
 
А для моїх шпа­че­нят
 
Того бу­ло й тре­ба -
 
Додряпались по вербі
 
До са­мо­го не­ба.
 
Пробудився - до шпаків -
 
Та де вже до ка­та!..
 
Аж на небі по­ло­вив
 
Свої шпа­че­ня­та!..
 
Ото зно­ву до вер­би!
 
А вер­ба й про­па­ла,
 
Бо ко­ня­ка на­пас­лась
 
Та й, знать, поб­ри­ка­ла.
 
Щастя тілько, що святі
 
Не горш­ки ліпи­ли,
 
Але якось на той час
 
Гречку мо­ло­ти­ли.
 
Розказав я їм біду,
 
Випросив по­ло­ви
 
Та з по­ло­ви ізсу­кав
 
Мотуз през­до­ро­вий.
 
Вп’яв до не­ба та й униз!
 
Мені й го­ря ма­ло!..
 
Аж до ни­зу на сім миль
 
Мотуза не ста­ло.
 
Згори й ка­жуть, що ска­чи!
 
Але я не хо­чу,
 
Що вгорі собі ур­ву,
 
То вни­зу над­то­чу.
 
І спус­ка­юсь собі вниз,
 
Мало й ос­тається,
 
Ще б ур­ва­ти кілька раз,
 
А мо­туз не рветься.
 
І висів я кілька літ,
 
Мамина ди­ти­на,
 
І ви­сох­ла, як дуп­ло,
 
Уся се­ре­ди­на.
 
А рій якось пролітав
 
Та ту­да й заб­рав­ся,
 
Наніс ме­ду, щільників,
 
Розхазяювався.
 
Наніс ме­ду кілька пуд,
 
Ну йо­го з бідою!..
 
Мотуз рветься - я в баг­но
 
Чуть не з го­ло­вою.
 
А тут якось по багні
 
І кач­ка хо­ди­ла,
 
На чуп­ри­ну наб­ре­ла,
 
Гніздо собі зви­ла.
 
Яєць мно­го на­нес­ла.
 
За дітей по­мов­ка,
 
Аж не­чис­тая не­се
 
Голодного вов­ка.
 
Та фур­ну­ла з го­ло­ви,
 
А той за­ви­нув­ся,
 
Поїв яй­ця та й на чуб
 
Хвостом обер­нув­ся.
 
А я за хвіст: «Гут­тю-га!»
 
А вовк на­ля­кав­ся
 
Та як ско­чить - я і - гоп!
 
На світ по­ка­зав­ся!
 
 
II
 
 
І ото вже я підріс,
 
Літ де­ся­ток бу­ло;
 
Дід хо­див ще без штанів,
 
А батька й не бу­ло.
 
То, бу­ва­ло, ко­ли хто
 
В гості зап­ро­шає,
 
То дід ся­де на по­лу
 
Та ме­не й пи­тає:
 
«А хто ж, си­ну, піде з нас?»
 
То я йо­го глад­жу:
 
«Та хто б, - ка­жу, - не пішов,
 
Все то їдно, - ка­жу. -
 
Або я піду ту­ди,
 
А ви сидіть, діду;
 
Або ви собі сидіть,
 
А я ту­ди піду».
 
А зи­мою хо­лод­но,
 
Нічим за­то­пи­ти,
 
То й пи­тається дідунь:
 
«Що, си­ну, ро­би­ти?»
 
А що ж, - ка­жу, - тра ко­мусь
 
Їхати в ду­би­ну!»
 
То, бу­ва­ло, й ка­же дід:
 
«Хто ж поїде, си­ну?»
 
То я й ка­жу: «Хоч сидіть,
 
А я не поїду!
 
Хоч по­сид­жу я за вас,
 
А ви їдьте, діду!»
 
То, бу­ва­ло, й їде дід…
 
А раз та­ки, в біса,
 
Потягнувся вже і я
 
За дідом до ліса.
 
Тілько вхо­ди­мо у ліс,
 
Аж ку­па ло­мач­чя!
 
Я со­ки­рою гу-гуп! -
 
Заєць з-під ло­мач­чя.
 
А ми собі не страшкі!..
 
«Гуттю-га!» - на зай­ця!
 
Та жи­венько до ло­мач -
 
Аж там сиві яй­ця.
 
«Заберімо!» - «За­берім!»
 
Зважили дрюч­ка­ми,
 
То на­си­лу що згор­нув
 
У шап­ку ру­ка­ми.
 
Ото я їх і приніс,
 
А в нас на ту по­ру
 
Розквокталася сви­ня,
 
Квокче ко­ло дво­ру.
 
«Пійміть, діду!» Дід пійняв,
 
Посадив на яй­ця…
 
То ми ма­ли шість волів,
 
Як орлів, від зай­ця.
 
Зараз та­ки й зап­ряг­ли,
 
Припічок зо­ра­ли,
 
То та­ко­го ж, ка­жу, ми
 
Того хліба ма­ли!..
 
Що як то вже нам женців
 
Прийшлося зби­ра­ти,
 
То без­ру­кая якась
 
Сама прий­шла жа­ти.
 
І на­жа­ла ж во­на нам
 
Та кіп наск­ла­да­ла,
 
І стеб­ла вже не бу­ло,
 
А та іще жа­ла.
 
«А що, си­ну? - ка­же дід. -
 
Треба спо­га­да­ти,
 
А де-то ми ті стир­ти
 
Будем зак­ла­да­ти?»
 
То, бу­ва­ло, я сид­жу
 
Та й дідові рад­жу:
 
«Адже у нас ко­мин е,
 
На ко­мині! - ка­жу. -
 
На ко­мині як скла­дем,
 
То й не тра су­ши­ти,
 
А на печі, як бог дасть,
 
Будем мо­ло­ти­ти!»
 
То, бу­ва­ло,свя­тий хліб
 
Аж ко­мин ко­ли­ше!..
 
Їдна тілько нам біда,
 
Що вклю­ну­лись миші.
 
А кіт якось на по­лу
 
Із діду­нем грав­ся,
 
Від діду­ня гиць на піч,
 
В за­кут­ку зак­рав­ся…
 
Та як хвос­том за­мах­нув -
 
Жиди б йо­го з’їли! -
 
То в по­мий­ни­цю стир­ти
 
Так і по­летіли!