Поезії

[Кінець 1833 - початок 1834]
  
ПОТІК І РІКА
 
 
 
Потік, з громом шумно із гори текучий,
 
Сміявся з Ріки, в той час тихенько ідучой.
 
А як сніги згибли, верх води не дав,
 
То із того Потоку Поточок лиш став.
 
А що гірше, що біг прудким перше скоком,
 
Оплившись з Рікою, не був вже Потоком.
 
Хто з шумом в світі сам ся величає,
 
Вже добру славу сам си розганяє.
 
 
  
РОЗПУКА
 
 
 
Поза тихими водами
 
Сумно та й смерклося;
 
О, як голос меж горами,
 
Щастя розбилося!
 
 
 
Летить ворон чорнокрилий, -
 
За ним загуділо;
 
Щастя моє, гаразд милий
 
Навіки зниділо.
 
 
 
Тяжко голубу малому
 
Гори перебити,
 
Ой ще тяжче безродному
 
На сім світі жити.
 
 
 
Ти, зозуле сивенькая,
 
Закуй ми сумненько,
 
Най розпука та й лютая
 
Вирве ми серденько.
 
 
1837
  
РУСЬКА МОВА
 
 
 
Руська мати нас родила,
 
Руська мати нас повила,
 
Руська мати нас любила:
 
Чому ж мова єй немила?
 
Чом ся нев встидати маєм?
 
Чом чужую полюбляєм?..
 
 
  
СИН ЛЮБИМОМУ ОТЦЮ
 
 
 
Гадка моя, як буйний весною вітрець,
 
Зводиться, легким крильцем злітає,
 
Несесь сторонами в далеч, де отець,
 
Голубонько сивий, пробуває.
 
Живе в печалі. Боже! коли б в радості
 
Вік тихо, весело єму проживати,
 
В гаразді, здоровлю, в любой солодості
 
Цвітами щастя житє огортати.
 
Отче, ох отче! Сли ся мені придало
 
Дні житя твоєго полином згірчити,
 
Сли коли око твоє жалем запало,
 
Сли-м був нещасен серце закервлити,
 
Прости ми, отче, прости! Бач, я ся каю,
 
Жалем серце бідне моє прозябає,
 
Твої ноженьки сльозами зливаю,
 
Ах! прости синові, най не загибає.
 
 
[1833]
  
СЛОВО ДО ЧТИТЕЛЕЙ РУСЬКОГО ЯЗИКА
 
 
 
Дайте руки, юні други,
 
Серце к серцю най припаде,
 
Най щезають тяжкі туги,
 
Ум охота най засяде.
 
Разом, разом, хто сил має,
 
Гоніть з Русі мраки тьмаві;
 
Зависть най нас не спиняє,-
 
Разом к світлу, други жваві!
 
 
  
СТАРИЙ І МОЛОДИЙ ЛИС
 
 
 
Молодий Лис, котрий ще стрільця не знав,
 
Утішився, як нову красну шерсть дістав.
 
А старий рік:
 
«Безпечність тих ліпот не любить,
 
Не тішся ними: сеся красота нас губить».
 
Не все, що красне,
 
Єсть для нас щасне.
 
 
  
СУМРАК ВЕЧЕРНІЙ
 
 
 
Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла,
 
Вшир і вздовж доокола сум ся розлягає,
 
Чагарами густими тьма вовків завила,
 
Над тином опустілим галок гамор грає.
 
 
 
Там, нещасен, думаю тяжко, мов могила
 
Серед степу опівніч сумненько думає.
 
Згадка в душі печальній тужно згомотіла,
 
Бо сплинули радощі, як Дністер спливає!
 
 
 
Нависло ясне небо чорними хмарами,
 
Тяжкими густі бори склонились тугами,
 
Зойкнули дуброви, і ліси застогнали.
 
 
 
Весело ми з тов гудьбов та й з тими лісами,
 
Мило ми з буйним вітром, з блудними марами,
 
Студена тая доля к серденьку припала.
 
 
[До 1837]
  
ТУГА
 
 
 
Крутий берег, по березі трава зелененька,
 
Серед трави край берега калина червенька.
 
Своє гіля буйненькоє сумно в воду клонить,
 
Своє листя дрібненькоє по водоньці ронить.
 
Скоро смеркнесь, голуб сивий сюди прилітає,
 
Нічку гуде, нарікає, ранком ізлиняє.
 
Нічку плаче, жалкуєся, рясні сльози ронить,
 
На розсвіті ізлиняє, в темні ліси гонить.
 
На темнії ліси гонить та й зворами блудить,
 
Там горює, униває, тяжко серцем нудить.
 
Весна одна перецвіла, минула і друга,
 
Вже і третя засіяла, не минає туга.
 
І все голуб прилітає, на гілі сідає
 
І головку к листям тулить, плаче і ридає:
 
«Де злетіла-сь, голубонько, сивенька, миленька?
 
Щезла-сь з ними, лишилася година сумненька.
 
Ні тя мислями змислити, ні думков здумати,
 
Ні очами тя глянути, лиш згадков згадати.
 
Світ ми мерзкий, нічка мила, голублюся з тьмами,
 
Мари - дружба, ліси - хата, гоню за зморами.
 
А бодай ви, лихі води, в лугах заблудили,
 
Що ви мою ясну зорю та під себе вбили.
 
Люта би вас буря в мраку та дрібну розбила,
 
Та й дрібну мраку розбила, сліду не лишила.
 
А бодай вас жарким літом дуга випивала,
 
А зимою студінь люта навік ледом стяла.
 
Ой ти, водо, ти бистрая, лиха розлучнице,
 
Поган-татар нехай гидке в тобі миє лице.
 
Щастя моє перебилось, доля вже минула,
 
Мов ластівка скорокрила в безвісти злинула».
 
 
  
ТУГА ЗА МИЛОЮ
 
 
 
Із-за гори, із-за ліса
 
Вітрець повіває;
 
Скажи, скажи, тихий вітре,
 
Як ся мила має?!
 
 
 
Чи здорова, чи весела,
 
Личко рум'яненьке,
 
Чи сумує, чи горює,
 
Чи личко блідненьке?
 
 
 
Бо я тужу, бо я плачу,
 
Сльозами вмиваюсь,
 
Веселої годиноньки
 
Вже не надіваюсь!
 
 
 
Коби мені крильця мати,
 
Соколом злетіти,
 
Тяжку тугу із серденька
 
При милій розбити!
 
 
 
Ой літав би-м, ой літав би-м
 
Щодень і щоночі,
 
Щоб ся милій у сивенькі
 
Надивити очі.
 
 
 
Ой літав би-м, ой літав би-м
 
Зорями ясними,
 
Щоб мені ся натішити
 
Ручками білими.
 
 
 
Ой літав би-м, ой літав би-м
 
Світом білесеньким,
 
Щоб мені ся натішити
 
Личком рум'яненьким.
 
 
 
Ой літав би-м, ой літав би-м
 
Вечором тихеньким,
 
Щоб мені ся натішити
 
Ходочком дрібненьким.
 
 
 
Ой літав би-м, ой літав би-м
 
Лісами, горами,
 
Щоб мені ся натішити
 
Милими словами.
 
 
 
Ах, я бідний, нещасливий,
 
Да й крилець не маю,
 
Сохну, чахну в далечині,
 
Всяк день умираю!