Відгуки

25.07.1900
  
ЖЕРТВА 
 
 
 
Се було в ті часи, як Месія живий був між людьми. 
 
Се було в ті часи, як його ще на хрест не прибили. 
 
Зготували вечерю для нього апостоли вірні: 
 
хто приніс йому хліба, хто риби, вина та олії; 
 
всі злягли за столами і вкупі з учителем їли, 
 
і незчулись, як більше від нього взяли,
 
ніж для нього принесли. 
 
 
 
Тільки потім, уже по вечері, прийшла до господи 
 
жінка якась «одержима» – їй дав колись поміч Месія – 
 
і принесла для Месії олії пахучої міру, 
 
що не годилась ні в страву, ні в лампу до світла. 
 
Правду казали апостоли: жертва була непотрібна, 
 
їх Месія не звик до царської розкоші, – 
 
нащо йому та олія, що тільки царі уживали? 
 
Чом не сказав він тій жінці: яке тобі діло до мене? 
 
Він же до рідної матері так обізватись одваживсь, – 
 
нащо приймав він олію і тії гарячії сльози, 
 
що застилали розширений погляд отій одержимій, 
 
нащо він мовив апостолам: дайте їй спокій, тій жінці?.. 
 
 
1.08.1900
  
ЛЕГЕНДИ 
 
 
Посвята товаришці
 
Л. Старицькій-Черняхівській 
 
 
 
У легендах стародавніх 
 
справедливості немає, 
 
все там річ іде про жертви 
 
та кривавії події. 
 
 
 
В тих легендах ми читаєм, 
 
як дитяча кров рожева 
 
рани гоїла на тілі 
 
жебрака, старого діда; 
 
 
 
як раз дівчина убога 
 
хрестоносця врятувала 
 
від прокази сарацинів, 
 
свого серця кров віддавши; 
 
 
 
як людей лихії чари 
 
в мертвий камінь обертали, 
 
але кров невинна знову 
 
оживляла те каміння. 
 
 
 
Ті легенди червоніють, 
 
наче пишна багряниця, 
 
наче пурпур благородний, 
 
від крові людей невинних. 
 
 
 
Та горить у мене серце, 
 
коли я їх пригадаю, – 
 
проти сих легенд червоних 
 
білий світ блідим здається. 
 
 
1.08.1900 
  
САУЛ 
 
(Монолог) 
«…І дух господній відступив від Саула і гнітив його дух лукавий від господа. 
…І бувало, як тільки дух лукавий находив на Саула, брав Давид гусла і грав рукою своєю, і відпочивав Саул, і добре йому було, і відступав від нього дух лукавий. 
…Як вернувся Давид з перемоги над чужинцем… вийшли жінки, радіючи і промовляючи: переміг Саул з тисячами своїми, а Давид із тьмами своїми… 
І почав Саул підозрівати Давида від того дня і потім. 
І нападав дух лукавий від бога на Саула і пророкував він посеред дому свого; Давид взявся рукою за гусла, як і щодня, а спис був у руці Сауловій. І взяв Саул списа і сказав: приб’ю Давида до стіни! 
І вхилився Давид від лиця його двічі…» 
(Книга Царств 1, 16, 14 – 15; 18, 6 – 7, 9 – 11)
 
 
Грай, хлопче, грай, нехай голосить арфа, 
 
хай плачуть струни, як жінки над гробом. 
 
Я сам себе оплакати не можу, бо сліз нема. 
 
Нехай ридає арфа, нехай я неоплаканим не згину. 
 
 
 
Грай, хлопче, грай! нехай той голос арфи 
 
заглушить голоси в моєму серці, 
 
ті голоси пророчі, неспокійні… 
 
О! не на щастя став Саул пророком, 
 
господь його карає віщим духом! 
 
Саул не знає страху серед бою – 
 
хто бачив, щоб його рука тремтіла? 
 
Хто бачив, як він блідне й одступає? 
 
 
 
Прийди ж, поглянь на мене серед ночі, 
 
як я блукаю по своїх хоромах, 
 
безлюдних, темних, і здіймаю руки 
 
і ними голову безумну закриваю, 
 
і блідну, і тремчу, і падаю додолу, 
 
і перед власними думками одступаю, 
 
і власних слів жахаюся пророчих… 
 
То не мої слова – то дух лукавий 
 
мені через мої уста віщує, 
 
що мушу я… Не слухай; хлопче, грай, 
 
не допусти, щоб знов я був пророком. 
 
 
 
Грай, хлопче, грай і не дивись на мене. 
 
Вони лагідні, тії чорні очі, 
 
але на дні я бачу щось вороже… 
 
За віщо ти ненавидиш мене? 
 
Що завинив тобі Саул безумний? 
 
Не говори, не говори нічого! 
 
Не я питав тебе, то дух лукавий. 
 
О, зачаруй його, заворожи! 
 
Безсильні проти його всі закляття, 
 
але музика має божу силу. 
 
Не голосно, лагідно, ніжно грай, 
 
хай спів твій має силу, як струмочок, 
 
що тихо й ніжно точить твердий камінь. 
 
На серці в мене кремінь – хай же спів твій 
 
його підточить і в безодню скине, 
 
в безодню забуття… 
 
 
 
Мій любий хлопче, 
 
в той час, коли так солодко говорить 
 
до мене срібний бренькіт струн тонких, 
 
не вірю я ні голосам пророчим, 
 
ні тим ворожим поглядам твоїм. 
 
Хто грає так, ненавидіть не може. 
 
Та й за що б ти ненавидів мене? 
 
Що значать всі славутні перемоги 
 
против одного руху твоїх рук? 
 
Я тільки вмів людей перемагати, 
 
а ти самого духа переміг. 
 
 
 
Чи заздрісно тобі на сю корону, 
 
сю багряницю, сеє берло? Хлопче, 
 
повір мені, без них я щасливішим 
 
і кращим був в той час, як пас отари 
 
на батьківських зелених полонинах. 
 
Не гнулася моя висока постать, 
 
і не тьмарився мій веселий погляд, 
 
я простий був і думкою, і серцем. 
 
Гай, гай! Чи міг же хто тоді подумать, 
 
що і Саул колись пророком стане? 
 
 
 
Отак, так грай! Нехай бринить легенько, 
 
лагідно арфа. Се ж немов дзвіночки 
 
моїх отар… Се мов гірські потоки… 
 
Я вже було й забув їх любий гомін. 
 
Тут у дворці я чую інші гуки, 
 
а в гори я виходжу лиш на бій: 
 
тоді не чутно гомону потоків – 
 
їх заглушає лютий брязкіт зброї 
 
і сурми військові… 
 
 
 
Ой, що за гук? 
 
Навіщо ти ударив військової? 
 
Не хочу! Годі! Не вражай! Я знаю, 
 
за віщо ти ненавидиш мене. 
 
Ти згадуєш, що я був пастухом 
 
і став царем, а ти вівчар і досі. 
 
Ти згадуєш про свій славутний вчинок, 
 
як ти звалив пращею філістинця. 
 
Дитино ти, дитяча в тебе й зброя! 
 
Ти, може, хтів улучить горобця, 
 
а дав господь, що влучив Голіафа. 
 
Ох, що за погляд! Мов з пращі камінчик! 
 
Ти от за що ненавидиш мене: 
 
що ти мені не зброєю сподобавсь, 
 
а тільки арфою, що я тебе тримаю 
 
не тільки по неволі, бо ти сам 
 
займаєшся святим огнем, як граєш 
 
перед царем безумним. Жаль тобі 
 
того, кого за ворога вважаєш. 
 
Я так тебе музикою твоєю 
 
скував, зв’язав, немов залізним путом. 
 
Я цар не тільки тіла, а й душі, 
 
душі твоєї, ти, хлоп’я чорняве. 
 
І ти повстать не можеш проти мене! 
 
 
 
Чого ти знов так дивишся на мене? 
 
Підступний погляд твій, немов отрута. 
 
Отрутою боротись проти мене, 
 
отрутою, гадаєш? О, не діждеш! 
 
Гей, де мій спис? Приб’ю тебе до муру, 
 
єхидно клята!.. 
 
 
 
О моя дитино, 
 
чи се ж я вбив тебе? Ні, ні, мій спис 
 
не зачепив тебе… О боже правий, 
 
який же я нещасний і безумний! 
 
Гей, ви, раби, візьміть сього співця, 
 
надгородіть його, нехай іде додому. 
 
Він більш не буде вже ніколи грати! 
 
 
 
*** 
 
Він буде грати, але тут ніколи ! 
 
Хіба тоді, як сяде тут на троні. 
 
Адонаї ! За що мене караєш 
 
пророчим духом і остатню пільгу, 
 
остатню оборону відбираєш? 
 
Адонаї !
 
 
 
Моя дитино люба ! 
 
Мій хлопчику лагідний ! Де ти, де ти ? 
 
Невже мене ніхто не порятує ?