На крилах пісень

Євпаторія, 1891 р.
  
4. НА ЧОВНІ 
 
 
 
Нічко дивна! тобі я корюся. 
 
Геть всі темнії думи сумні! 
 
Не змагаюся вже, не борюся, 
 
Потопаю в сріблястому сні. 
 
 
 
Люди сплять, спить і людськеє лихо, – 
 
Лихо сили не має в сю ніч. 
 
Тихо скрізь, і на серденьку тихо, 
 
Десь журба з нього згинула пріч. 
 
 
 
Може, тільки сховалась глибоко? 
 
Може, зараз прокинеться знов? 
 
Та дарма! поки ясне ще око, 
 
Не здіймаймо журливих розмов! 
 
 
 
Глянь, як хвилі від срібла блищаться! 
 
Глянь, як небо сивіє вгорі! 
 
Вабить хвиля на море податься, 
 
Кличе промінь ясної зорі. 
 
 
 
***
 
 
 
Плине білий човник, хвилечка колише, 
 
Хвилечка гойдає; 
 
Плине білий човник, вітер ледве дише, 
 
Ледве повіває. 
 
 
 
Білії хмаринки, лебедині крила 
 
Угорі гуляють, 
 
Довгою стягою, що зорю покрила, 
 
Місяця сягають. 
 
 
 
Місяченько світло і рожеве, й срібне 
 
Кида-розсипає, 
 
І ряхтить, і сяє світло теє дрібне, 
 
Як вогонь палає. 
 
 
 
Геть далеко в морі кораблі видніють. 
 
Бачу здалеченька, 
 
Як виразно щогли тонкії чорніють 
 
Проти місяченька. 
 
 
 
Плиньмо геть за теє корабельне місто, 
 
Там, де нам прекрасна 
 
Доріженька сяє, де пала огнисто 
 
Stella maris ясна. 
 
 
 
*** 
 
 
 
На човні нас було тільки двоє. 
 
Хвилі скрізь вколо нас коливались, 
 
І такі ми самотні обоє 
 
Серед того простору здавались. 
 
 
 
Я дивилась на тебе, мій брате, 
 
Що гадала, – не вимовлю зроду; 
 
Чим було тоді серце багате, 
 
Поховала я в тихую воду. 
 
 
 
Може, хвиля тобі розказала 
 
Все, що думала я в тую мить? 
 
Ні! вона те глибоко сховала… 
 
Хай же там моя думонька спить! 
 
 
 
Думка спить, і серденько спочило; 
 
Я дивлюсь на обличчя твоє; 
 
Тихе море спокою навчило 
 
Невгамовнеє серце моє… 
 
 
Євпаторія, 1891 р, 8 липня
  
5. НЕГОДА 
 
 
 
В темний вечір сиджу я в хатині; 
 
Буря грає на Чорному морі… 
 
Гомін, стогін, квиління пташині, 
 
Б’ється хвиля, як в лютому горі. 
 
 
 
Там на березі мріє кілками 
 
Морський човен, розбитий, нужденний, 
 
Наче звір, що в пустині пісками 
 
Його вихор засипав південний; 
 
 
 
Мов у неба рятунку благають 
 
Ті останки сумні, нещасливі, 
 
А з туману на них набігають 
 
Грізні, люті вали білогриві. 
 
 
 
Вдарить вал і гукне, мов з гармати, 
 
Скрізь по березі гук залунає; 
 
Хоче море човна розламати, 
 
Трощить, ломить, піском засипає. 
 
 
 
Як розбитий човен безталанний 
 
Серед жовтих пісків погибає, 
 
Так чудовий сей край богоданний 
 
У неволі в чужих пропадає. 
 
 
 
Наче кінь степовий, вільний, дикий, 
 
Що в пісках у пустині вмирає: 
 
Захопив його вихор великий, 
 
Кінь упав і в знесиллі конає. 
 
 
 
В ньому серце живеє ще б’ється, 
 
В ньому кров не застигла живая, 
 
А над ним вже кружляє та в’ється 
 
Птаства хижого чорная зграя; 
 
 
 
Рвуть, хапають, їдять та шматують 
 
При пажернім та лютім ячанні, 
 
І кривавеє тіло батують, 
 
Що тремтить при останнім сконанні. 
 
 
 
Сильне море! зберися на силі! 
 
Ти потужне, нема тобі впину, – 
 
Розжени свої буйнії хвилі, 
 
Затопи сю нещасну країну! 
 
 
[Євпаторія, 1891]
  
6. МЕРДВЕН 
 
 
 
Бескиди сиві, червонії скелі, 
 
Дикі, непевні, нависли над нами. 
 
Се, кажуть люди, злих духів оселі 
 
Стали під хмари стінами. 
 
 
 
З гір аж до моря уступи сягають, 
 
Люди прозвали їх Чортові сходи; 
 
Ходять злі духи по них та збігають 
 
Гучні веснянії води. 
 
 
 
Люди ж не сміють зійти по тих сходах 
 
Геть на верхів’я, туманом повиті, – 
 
Духи поклали по всіх переходах 
 
Скелі, від кручі відбиті; 
 
 
 
Хто тільки йтиме по сходах, – задушать, 
 
Кинувши скелею в нього тяжкою, 
 
І подоланого стогін заглушать 
 
Духи луною гірською.
 
 
  
7. БАЙДАРИ 
 
 
 
Дорога довга. Чагарі, долини, 
 
На небі палкому ніде ні хмари. 
 
Ми їдемо, спочинку ні хвилини. 
 
 
 
Коли зненацька чую: «Ось Байдари!» 
 
Дивлюся: брама, сиві дві скелини… 
 
О, що се? Чудо чи потужні чари? 
 
 
 
Немов заслона впала і відкрила 
 
Натури дивні, краснії дари, 
 
Що досі від людських очей ховались. 
 
 
 
Щоб тута жити, треба мати крила! 
 
Вже люди, певне, від тії пори 
 
Тут не живуть, як з раєм попрощались. 
 
 
 
Мов невидимая рука тут положила 
 
Границею отсії дві гори, 
 
Що високо до неба поздіймались. 
 
 
 
Один зелений бескид, другий – темний. 
 
Здалека море хвилі золотії 
 
Шле, наче провість волі і надії… 
 
 
 
Чи се той світ, загублений, таємний, 
 
Забутий незабутній рай надземний, 
 
Що так давно шукають наші мрії?..