Поезії

  
ЕЙ, ДУ­МИ ЗО­ЛОТІЇ...
 
 
 
 
Ей, ду­ми зо­лотії,
 
Насіння чис­те,
 
Коли ваш плід доспіє
 
І во­ля блис­не?..
 
 
 
Глядіть, бра­ти, дов­ко­ла:
 
Весна йде з не­ба!
 
Не справ­ле­но ще по­ля,
 
Як то­го тре­ба;
 
 
 
Не вки­не­но ще всю­ди
 
В ріллю насіння,
 
А се ще пра­ця й тру­ди
 
На по­коління!
 
 
 
Хто сіє, той не за­раз
 
Збирає пло­ди,
 
І овоч рве не за­раз,
 
Хто сад го­ро­дить;
 
 
 
А той, хто кров'ю влас­нов
 
Зливає ни­ву
 
І сіє в ню зав­час­но
 
Думку прав­ди­ву,
 
 
 
Чи мо­же він жа­да­ти
 
Такого ди­ва,
 
Щоб завт­ра вже зби­ра­ти
 
По сівбі жни­ва?..
 
 
4/IV
  
ШЕВЧЕНКО І ПОКЛОННИКИ
 
 
 
 
Апостол прав­ди і на­уки,
 
Котрого ждав ти день по дню,
 
Прийшов, прос­тяг по­тужні ру­ки, -
 
І легіон ім'я йо­му.
 
 
 
Но ті, що зма­леньку кор­ми­лись
 
Дум твоїх скорб­них мо­ло­ком,
 
Що всьому світові хва­ли­лись
 
Тобою, с в о ї м співа­ком,
 
 
 
Ті, як но­во­го гос­тя вздріли,
 
Позатикали ву­ха всі,
 
А то й в поліцію побігли,
 
Низькопоклонники твої.
 
 
5/IV
  
ТИ ЗНОВ ОЖИ­ВАЄШ, НАДІЄ!
 
 
 
 
Ти знов ожи­ваєш, надіє!
 
Світліє ду­ша, мо­лодіє…
 
І сер­це живіше б'є в гру­ди…
 
О сер­це! О во­ле! О лю­ди!
 
 
 
До мої тюр­ми по­ра­ненько
 
Застукала во­ля ле­генько:
 
"Встань, си­ну, вже день далі бу­де!.."
 
О во­ле! О сер­це! О лю­де!
 
 
 
О во­ленько-ма­ти, єди­на,
 
Завчасно збу­ди­ла ти си­на, -
 
Тягяр ще ле­жить ми на гру­ди…
 
О сер­це! О во­ле! О лю­ди!
 
 
 
Тягар той ми віддих спи­рає,
 
А ру­ки лан­цюг ми три­має, -
 
Тягар се людської осу­ди…
 
О во­ле! О сер­це! О лю­ди!
 
 
 
Но во­ля лиш шеп­ну­ла сло­во,
 
І я підійма­юсь на­но­во, -
 
Проч пу­та й тяжкі пе­ре­су­ди!
 
О во­ле! О сер­це! О лю­ди!
 
 
12/VI. Стрий
  
МЧИТЬСЯ БЛИС­КУ­ЧА КА­РЕ­ТА...
 
 
 
Мчиться блис­ку­ча ка­ре­та,
 
Гордо в ній дуєсь ба­гач,
 
Гуркотом своїм ко­ле­са
 
Людський заг­лу­шу­ють плач.
 
 
 
Плач, що ріков без­ко­неч­нов
 
Ллється ко­ле­сам услід,
 
Плач, що ви­па­лює довгі
 
Борозди в ли­цях сиріт.
 
 
 
Руку прос­тяг до ка­ре­ти
 
Старець-каліка хро­мий…
 
"Пане, то­ва­риш твій давній
 
Просить о да­ток ма­лий!
 
 
 
Тямиш, у бою кри­вавім
 
Поруч ішли ми оба…
 
Спис, що влу­чав в твоє сер­це,
 
В мой­ому тілі заст­ряг!.."
 
 
 
"Проч, ти, влізли­вая жа­бо!" -
 
Крикнув му згор­да візник,
 
Свиснув батіг… но зглу­шив тук ка­ре­ти
 
Болісний бідно­го крик.
 
 
 
Тільки ли­це на­боліле,
 
Уст по­марнілих склад­ки,
 
Тільки по­сивілий во­лос,
 
Жили су­хої ру­ки.
 
 
 
Голосу дрож хо­ро­ви­та,
 
Наче тер­ни­на, в той миг
 
В сер­це встряг­ли ба­га­чеві, -
 
Він не за­бу­де о них!
 
 
 
Серед гульні і утіхи
 
Месником ти­хим, грізним,
 
Серця пе­ку­чов гри­жею
 
Стануть во­ни пе­ред ним.
 
 
 
В лю­бих ро­ди­ни об­нят­тях
 
Враз він по­ба­чить на миг
 
Змінені ли­ця ко­хані
 
І - клей­мо бо­лю на них.
 
 
 
Під час ба­га­тої уч­ти
 
Погляд ста­ре­чий, німий
 
Хвилями в сер­це за­ко­ле,
 
Острий, мов ніж ле­дя­ний.
 
 
 
В сні він ча­сом му з'явиться,
 
Старець об­дер­тий, хро­мий:
 
"Пане, то­ва­риш твій давній
 
Просить о да­ток ма­лий".
 
 
 
А ко­ли в ло­жах пу­хо­вих
 
Скону поч­несь бо­ротьба, -
 
В хвилі послідній стрінуться
 
Давні то­ва­риші вба.
 
 
 
Ще раз узд­рить ті ус­та він,
 
Очі ті зсохлі, без сліз, -
 
Но не заг­лу­шить вже сто­ну
 
Грохіт ка­рет­них коліс.
 
 
23/I 1880
  
НЕ БІЙТЕСЯ ТЮРМИ!
 
(Сонет)
 
 
Не бійте­ся тюр­ми, о дру­ги мо­лодії!
 
Не бійте­ся тих пут, що на ко­рот­кий час
 
Обкручують, не­мов хо­лодні чорні змії,
 
Безсильне тіло! Що зна­чить се все для нас?
 
 
 
Бажається па­нам пог­раться тро­хи з на­ми,
 
Бо ба­чать, що в тюрмі зовсім ми в їх ру­ках,
 
Ну і обвіша­ють ста­ри­ми бренькач­ка­ми,
 
Щоб зна­ти, як бу­ло в се­редніх ще віках.
 
 
 
Ніщо для нас тюр­ма. Ми інші тюр­ми знаєм,
 
Тверді, без­вихідні, уперті та живі,
 
І про­ти них, бра­ти, бор­ню ми підіймаєм!
 
 
 
А в тій слабій, дурній, хоч кам'яній, тюрмі
 
Ми ба­чим тільки страх панів і понімаєм,
 
Що панст­во їх кру­хе, як му­ри ті німі.