Поезії

  
І.Я.Франко
 
 
 
СТАРА ПІСНЯ
 
 
 
 
У хви­лю за­ду­ми стає пе­ред мною
 
Те ско­ва­не людське нуж­ден­не життє,
 
Стає мо­ги­лов тем­ною жи­вою
 
І важ­ким стог­нан­ням сер­це моє рве.
 
 
 
І хо­лод смер­тельно­го бо­лю й роз­пу­ки
 
Стиска моє сер­це, за­тем­нює світ;
 
Безсильні, безрідні опа­ду­ють ру­ки,
 
Життя зав'ядає, мов в сту­дені цвіт.
 
 
 
Усюди, усю­ди, де око лиш гля­не,
 
Де звер­неться ву­хо, все чу­ти од­ну
 
Відвічную пісню: ой жит­тя по­га­не!
 
А як би нап­ра­вить, ніяк не збаг­ну!
 
 
 
Учені го­во­рять: "Дав­но ми се знаєм
 
І знаємо навіть при­чи­ни біди,
 
Ба навіть віддав­на пра­цюєм, ста­раєм,
 
Щоби кінець ли­ху зро­би­ти! Заж­ди!
 
 
 
Невдовзі по­ба­чиш сам чор­не на білім,
 
Облічене циф­ра­ми все до ця­ти, -
 
Будущого пітьму ми світлом розвієм,
 
Всім бу­де вигідно та ве­се­ло йти!"
 
 
 
А прості го­во­рять, - ні, прості нічо­го
 
Не ка­жуть, мов мо­ви не­має у них, -
 
Лиш сто­гонів мно­го і сліз гірких мно­го,
 
Зневір[и] та смер­тей і болів страш­них.
 
 
 
Вони навіть, бідні, ніко­ли не взна­ють
 
Про вас, щирі душі, що сте­ли­те путь
 
Новим по­колінням, - стог­ну­чи вми­ра­ють,
 
До царст­ва бу­ду­що­го, знать, не ввійдуть!
 
 
 
Хоч ра­ду­ють ду­шу знан­ня та на­уки,
 
Та тяж­ко ж то ба­чить го­лод­не ди­тя,
 
Чуть со­тень стог­нан­ня і ти­сячів му­ки
 
Та пісню відвічну про го­ре жит­тя.
 
 
Написано д[ня] 19 цвітня 1878, досі не дру­ко­ва­но.
  
АХ, КОБ Я БУВ МУ­ЗИ­КАН­ТОМ...
 
 
 
 
Ах, коб я був му­зи­кан­том
 
І то­ном ря­ди­ти умів,
 
То я б твої сльози пер­лові
 
На му­зи­ку всі пе­ревів.
 
 
 
Слова твої, сер­це ко­ха­не,
 
То був би сум­ний по­ло­нез,
 
А тьохкан­ня сер­ця - шнельполька,
 
Що бу­рею тактів іллєсь.
 
 
 
А пог­ляд очей твоїх яс­них,
 
То був би кад­риль чарівний,
 
Твої ж поцілуї га­рячі,
 
То вальцер бе­зум­но-шум­ний!
 
 
 
Та що ж, я не му­зик, не вмію
 
Творити чуд­них об­разів,
 
Лиш знаю, що ми цілу­ва­лись
 
Серед яли­це­вих корчів.
 
 
1880
  
ЗНОВ РІК МИ­НУВ. ЗНОВ КРОК ОДИН ВПЕ­РЕД...
 
 
 
 
Знов рік минув. Знов крок один вперед 
 
ступило всім нам дорогеє діло, 
 
і хоть збільшився людовладців гнет, 
 
ми дальший крок підем робити сміло, 
 
і як гора не спинить вихру лет, 
 
не спинить тьма, щоб світло не зоріло, 
 
так гніт, надсилля ані самоволи 
 
бойців за волю не зжене із поля. 
 
 
 
Знов рік минув! При вході в рік новий 
 
погляньмо взад, на те, що ми пробули, 
 
згадаймо, браття, кождий крок кривий, 
 
всі помилки, що важко промайнули, 
 
і кождий вдар нещастя громовий, 
 
і сли з нещасть пробутих ми здобули 
 
на дальшу путь собі живу науку, 
 
то в них найдем будущих вдач поруку. 
 
 
 
Злічім і кождий луч нового світла, 
 
що прояснив наш розум в рік отсей! 
 
І кожда в нім хвилина, що огріта 
 
сердечною любвою до людей, 
 
і кожде слово братнього завіта, 
 
і чесне діло, й ясний взгляд очей - 
 
се скарб живий! Щаслив, хто в жизні пути 
 
багато сього скарбу вспів здобути! 
 
 
 
Злічім, брати, і тих борців за волю, 
 
що сей рік в бою правім полягли, 
 
вшануймо пам'ять їх святов сльозою 
 
і на политій кров'ю їх земли 
 
за їх слідом, за провіднов звіздою 
 
ідім туди, куди вони ішли; 
 
хоть прийшлий рік і нам такую ж долю 
 
зготовить, сміло йдім в війні за волю!
 
 
 
 
  
В СА­МОТІ, ГРИ­ЗОТІ...
 
 
 
 
В самоті, гризоті 
 
Давні сни золоті 
 
Розійшлись, розплились, 
 
Наче дим по лугах, 
 
І вже ти, як колись, 
 
Не являєшся в снах! 
 
 
 
І не раз в сумний час 
 
Гадка чорна летить: 
 
Що невже ж ти нараз 
 
Перестала любить? 
 
 
 
І не раз ми ся снить, 
 
Що горов надо мнов 
 
Сяє місяць блідий, 
 
Пахне свіжов травов, 
 
 
 
Ліс шумить молодий, 
 
Вдалі потік журчить, 
 
А довкола хрести, 
 
Другий ліс кам'яний. 
 
 
 
І здаєсь ми, що ти 
 
Тихо-тихо лежиш 
 
Під хрестом, під травов, 
 
І на місяць глядиш. 
 
Але ні, гляну знов - 
 
І твоє й не твоє 
 
Те могильне лице!.. 
 
 
 
Ні, не ти се лежиш 
 
Під хрестом, під травов!.. 
 
Ні, і не за тобов 
 
Я тут плакать прийшов! 
 
Се лежить тут моя 
 
Затолоченая, 
 
Схоронена любов!