ДО ЕР. Вибране

  
«Хай Бог мені простить мій мармуровий кашель…»
 
 
 
Хай Бог мені простить мій мармуровий кашель:
 
Затамувавши дощ, тихесенько засну.
 
Я жінка, як вода, та тіло точить шашіль,
 
Немов серпнева суш вгризається в весну…
 
Усе, як ти казав, і все, як ти повірив.
 
Прийду до тебе в сни — і всі мости спалю.
 
Який же я поет, який, до чорта, лірик?
 
Я жінка, як вода, і я тебе люблю…
 
Хай Бог мене простить, спокушену й тривожну.
 
Стріла, яка летить, подібна на вужа…
 
Я так тебе люблю! — та ще мені не можна
 
Належати тобі, я все іще чужа…
 
 
  
«Кохаю тебе — обережно, тривожно, натужно…»
 
 
 
Кохаю тебе — обережно, тривожно, натужно.
 
І страшно спитати про завтра, й несила піти.
 
Ти скоро приїдеш — і ми собі радість натужимо.
 
Бо що таке радість? — усе, що даєш мені ти.
 
Причаєно й густо, і якось аж наче додому
 
Ти кожного разу наснишся мені, але знов
 
Змовчу тебе, рідний, не скажу про тебе нікому…
 
Це просто любов. Це всього лише просто любов.
 
 
  
«Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа…»
 
 
 
Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа.
 
Я тектиму із кров'ю в тобі, але ти не суди.
 
Так покутують вирок, і посаг, і борг. Суламіта —
 
Уселенська печаль із надтятих душею судин.
 
Я спокутую все, навіть більше, ніж можу і мушу,
 
Як данайські дари або ж дивні оази пустель…
 
Я кохаю тебе. То від щастя я вигризу душу,
 
Щоб не вила в розпуці на місяць… А решта — пусте…
 
Це ж не золота жили, не ігри з життям в Ельдорадо,
 
Це всього лиш любов, безпросвітна, як небо нічне.
 
Я кохаю тебе. І сьогодні я виберу зраду.
 
То чого ж ти, скажи, не пускаєш вмирати мене?
 
 
  
«Смирення хаос, почуттів гармидер…»
 
 
 
Смирення хаос, почуттів гармидер
 
Сто років тому упіймав би нас.
 
Ти був мені один-єдиний вітер,
 
Що в надрах снів притулками почавсь.
 
Стояла ніч і тихо сутеніла,
 
І я була єдина, як печать.
 
І чорна згуба іскрами синіла,
 
Бо так над лісом крилами кричать.
 
Віддай мені останній майже постріл,
 
Поцілений ув одяг і слова.
 
Земна обитель зім'ята, мов постіль,
 
В якій лиш смерть, як мова, ожива —
 
І знає все про кожного зі сущих.
 
І все спитає, і забуде все.
 
Ти тільки вітер — віщий, невидющий —
 
Та хто ж тебе на небо вознесе?
 
 
  
«Вивищую тебе, вивіщую, як вмію…»
 
 
 
Вивищую тебе, вивіщую, як вмію,
 
В котромусь із говінь, як плакала в гнізді.
 
Я знаю нас удвох, і я часами мрію
 
Словами одкровень, гудками поїздів.
 
Бо відгомін плачу — як блискавка крислата,
 
І кожен день — ніщо в притулку забуття.
 
У човниках долонь душа шукає свята,
 
Ховається у смерть і плаче, як дитя.
 
 
  
«Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше…»
 
 
 
Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше,
 
Аж поки не стану в клепсидрі прозорим піском.
 
Я стрінусь тобі, об сузір'я долоні обдерши,
 
Наповнивши пальці небесним густим молоком.
 
Бо значення слів ні тобі, ні мені не відомі.
 
Ідемо повз світ, мовчазні хіроманти доріг.
 
А потім, вві сні, ми з тобою зустрінемось в домі,
 
Який ти в мені розбудив — а дожити не зміг.
 
 
  
«Зіграємо в партію долі, де чорне і біле…»
 
 
 
Зіграємо в партію долі, де чорне і біле.
 
Ти будеш король на останній для себе межі,
 
Подібній до смерті. Дорога пряма і безтіла.
 
На матових шахах від смерку лежать вітражі.
 
Поділено навпіл повітря — для дня і для ночі…
 
Без права на подих прокинуся — і не засну.
 
На двох циферблатах — тривання, якого не хочу,
 
А стрілка хвилинна по колу вертає весну.
 
То вліво, то вправо — то чорним, то білим шляхами…
 
І що там під снігом, і що, коли снігу нема?
 
Нам чорним по білому — легше, світліше до храму…
 
Та біле згортає із дошки вода, як пітьма…
 
 
  
«Наглядати, збиваючи з квітів пилок…»
 
 
 
Наглядати, збиваючи з квітів пилок:
 
Ейфорія дощу, загусання проміння.
 
Я караю себе — мимоволі, щокрок —
 
Оббиваючи ноги об свіже каміння.
 
Не забудь мене вмерти: я нині піду.
 
Не забудь не забути: я майже щаслива.
 
То не жінка ридає в твоєму саду,
 
То у зелень брунатну вгризається злива.
 
Поцілуй мене в очі — і ще раз, і ще —
 
Нетутешню, як світ, що лишився без Бога…
 
Я караю себе мимовільним дощем:
 
Наче жінка, печаль, і печаль — як дорога.
 
 
  
«Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?..»
 
 
 
Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?
 
Чи згадаю імення? Чи літо мене збереже?
 
Проминання тривожні. Суниці настоюють червень.
 
Я кохаю тебе — не учора, не завтра, а вже!
 
Прозираю в очах іронічність — прости мені, Боже,
 
Перехресні дороги з холодних твоїх берегів.
 
Чи захочеш забути? А може?.. А може?.. А може?..
 
Це ж не вихор, а вирок. Не втома Господня, а гнів.
 
Дрібно дихають ніздрі останньої в світі стежини:
 
Їй тривога до ранку — як в бранному полі кістки…
 
Я вертатимусь в душу єдиної тої людини,
 
Що не вміла мене пригадати — або навпаки…