ДО ЕР. Вибране

  
«Будь собою, поки…»
 
 
 
Будь собою, поки
 
                     війни твої малі,
 
Сірі твої полки
 
                     стигнуть в сирій землі,
 
Сльози твої скупі
 
                     стануть іншими там,
 
Де ти король собі,
 
                     а не своїм полкам,
 
Тож якщо ти король
 
                     і якщо ти мудрець.
 
Ти, зігравши цю роль,
 
                     не зійдеш нанівець,
 
І опинишся тут,
 
                     а пізніше аж ген,
 
Давши лік від облуд
 
                     для колін і племен,
 
Бо якщо ти мудрець,
 
                     війни твої малі
 
Відпокутує мрець
 
                     насінині в землі.
 
Будь собою, поки
 
                     не опинишся тут,
 
Сірі твої полки
 
                     поміж бруду й облуд…
 
 
  
«Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен…»
 
 
 
Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен.
 
Помандруєш крізь битву, хапаючи тілом вітер.
 
Опадатиме плащ із пологих твоїх рамен,
 
І шолом обпече понад шляхом навислі віти.
 
Дишеш потом коня. Протопростір вбере серця
 
В передгроззя польоту, в жагу нависання леза…
 
Так буває спочатку, коли ще немає кінця —
 
Перед присмерком битви, допоки земля твереза.
 
Вишиватиму шовком, а нитка ж така тонка!
 
Знову губи пошерхли від страху з моєї вежі…
 
Схарапуджений кінь залишає сліди вовкам —
 
І лякають ворон золоті язики пожежі.
 
 
  
«Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди…»
 
 
 
Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди.
 
Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними.
 
Ти іще молодий — так, як гори були молодими,
 
Доки їх не навчили вмирати міста і сади.
 
Ти молодший, ніж я, — і тотожний котромусь із трьох.
 
Я не можу збагнути твого повсякденного міфу:
 
Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу.
 
Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?
 
 
  
«Зненацька знерухомлені ліси…»
 
 
 
Зненацька знерухомлені ліси
 
Пускають корінь в землю, зела — в небо,
 
Вдивляються в безодні, і за себе
 
Благають Бога. Їхні голоси —
 
Як сотні їхніх тіл, як сотні втеч,
 
Як сотні сотень крил, що понад ними…
 
А хмари — всюдисущі й невловимі —
 
Лякають зела холодом предтеч.
 
 
  
«Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа…»
 
 
 
Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа.
 
Мукою пахне у лісі. Воями. Кіньми.
 
Спалення відьом. Довга, як смерть, пожежа.
 
Душі підперто звугленими коліньми.
 
Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом.
 
Стане на попіл босим. Дівчина встане.
 
І заридає кров'ю посліпла варта.
 
Дим вознесеться в небо — і там розтане.
 
 
  
«Я сьома сама. Наді мною — світила світів…»
 
 
 
Я сьома сама. Наді мною — світила світів.
 
І краплі дощу — не зупинені і недожиті.
 
Я стигла, як магма, і я випромінюю спів,
 
Розмірено й вільно читаючи знаки санскритів.
 
У мовах таємних — порожня, як дар, голизна,
 
Жага кришталева присутності, ніби печалі.
 
Я сьома сама, а по сьомій ввірветься струна —
 
І трісне плато, як розгорнуте тіло скрижалей.
 
 
  
«Скорочую вічність між нами на тричі по три…»
 
 
 
Скорочую вічність між нами на тричі по три.
 
Багаття під ранок поволі освітлює плечі.
 
І знаю, що в полі судомної тої пори
 
Не буде ні Бога, ні птаха з очима Предтечі.
 
Тому — перехрестя. Я вірю, що ти — звідусіль
 
Прийдеш, щоб ступити на землю, роздерту на душі.
 
Бредеш — і з торбини по краплі розхлюпуєш сіль —
 
Єдину надію потопом надтятої суші.
 
Скорочую відстань, та ти мене, мабуть, минеш,
 
Як вітер минає пустелю — то тиху, то спраглу…
 
Люблю тебе, рідний, — тобі осіянна, і все ж
 
Тамую любов, щоб не відав, як я тебе прагла…
 
 
  
«За стільки років — тільки два листи…»
 
 
 
За стільки років — тільки два листи
 
Із голосами, що належать мертвим.
 
Я ж ящіркою був, і я не встиг
 
Підвалини долонями підперти.
 
Жага опівдні западала в кров.
 
Були дві жінки, і обидві — грона.
 
Солодкість їх п'янила, як любов.
 
А та, що третя, — тиха й безборонна.
 
Опівдні бджоли падали на віск.
 
І камінь був розхристано-гарячим.
 
А третій жінці бракувало сліз,
 
Тож я її — удруге — не побачив.
 
Вона пішла — і зникла назавжди
 
В світах, де не надписують конвертів.
 
А я тепер відшукую сліди —
 
Підвалини долонями підперти.
 
 
  
«Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям…»
 
 
 
Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям,
 
Відшепочу сліди замовлянь на незбутих стежках.
 
Я не вмію мовчати, допоки росте кам'яниця,
 
Укорінена в землю, як серце вкорінене в страх.
 
Кожен скаже по рисці, і кожному риска воздасться.
 
І спочинуть у морі усі, хто спочити не встиг.
 
То неправда, що жах, то неправда, що тихе нещастя
 
Проклинає прокльоном і гусне, як туга святих.
 
Я любитиму знову, допоки любити зумію.
 
Я шукатиму шляху до Бога кудись між сонця.
 
Але маю печаль, як опівночі мала надію
 
Зцілувати сльозу із єдиного твого лиця.