ДО ЕР. Вибране

  
«Тільки слід за останнім конем…»
 
 
 
Тільки слід за останнім конем недозволено-русий…
 
Я давно вже не та, що виходила ген за село.
 
Зависає душа понад прірвою пісні. Маруся
 
Пам'ятає усе, а не тільки добро а чи зло.
 
Бо ж над гніздами птиці, а деякі з них — від порогу,
 
Мов архангелів зграйки, і майже щоразу — по три.
 
Я втамовую смерть, як втамовують довгу дорогу.
 
Тільки сонце і Бог наді мною — з душі чи згори.
 
 
  
«Птиці із крильми, зробленими з фольги…»
 
 
 
Птиці із крильми, зробленими з фольги,
 
Жовто і крихко, ніби зі світу вбогого.
 
Ти залишаєш слід на землі — ноги.
 
Або крила — у небі. Або нічого.
 
 
  
«Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі…»
 
 
 
Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі.
 
І зорі завиють, неначе старі вовки.
 
Я плакати хочу — ти вибач, що я не плачу,
 
Торкаючись твого голосу, мов руки.
 
Ти світло в мені. Великі твої щедроти.
 
Ти лагідний сніг озимих моїх життів.
 
Пишу собі ніч. А ти мені в ній — навпроти:
 
Півслова сказав, півподиху розповів.
 
Нас збрешуть іще. Нас зроблять іще брудними.
 
Та в нас чистота, де й слово лишає слід.
 
Належу тобі. Ця осінь не з нами — з ними
 
І зорі печуть, вилазячи із орбіт.
 
 
  
«Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе…»
 
 
 
Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе.
 
Повертаючись в дзеркало, двері ховає від мене.
 
Чорні сміху окрушини: В купелі човник пливе,
 
І маленьке дитя в купіль хлюпає воду студену.
 
Все відміряно нам наперед — трохи шалу і крил.
 
Трохи кінського поту, що пахне шляхами і домом,
 
Навіть кара і смерть, навіть змучений той Азраїл,
 
Що вцілів і загинув після першого в небі погрому.
 
Ця пронизливість, це небажання від тебе піти…
 
Як я хочу обняти твої незахищені плечі!..
 
Бумерангами свідчень я катую тебе, а ти
 
Прямовисний, як ангел, — і я обираю втечу.
 
 
  
«Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі…»
 
 
 
Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі.
 
Є страждання актора крізь тонко нанесений грим.
 
Ти ідеш в Палестину — суворий, як грім, пілігрим,
 
Ще живий і тривожний, лиш губи від пороху сірі.
 
Боротьба із собою. Із тіней складається час.
 
Проминаєш минуле — тонкі сухожилля дороги.
 
Був пророк — не для всіх, і тим більше він був не для нас.
 
Сарацин не помре — просто піде до іншого Бога.
 
То мозаїка, знаєш, химерність барвистого скла…
 
Міріади ілюзій — оази, оази, верблюди…
 
Я б тебе не любила, якби я тебе прокляла.
 
Я кохаю тебе, але більше нічого не буде.
 
Я кохаю тебе. Ми не просто брати во Христі:
 
Блискавичний міраж по руків'я увігнаний в спину.
 
Я кохаю тебе, але просто ми б стали не ті,
 
Якби стали слабкими у вічності хоч на хвилину…
 
 
  
«Я йду за вітром. Він мене несе…»
 
 
 
Я йду за вітром. Він мене несе
 
Крізь непрозорість. Це така покора.
 
Допоки вірю, пригадаю все,
 
Неначе книгу, читану учора.
 
Ціна любові — вічна мерзлота.
 
Коли чекання — камінь спотикання.
 
Я просто жінка, — може, саме та,
 
Яка приходить перша і остання?..
 
 
  
«Почни мене спочатку, ніби книгу…»
 
 
 
Почни мене спочатку, ніби книгу,
 
Позичену (і втрачену) на ніч.
 
Літанія польоту. Білість снігу.
 
І вічна я з безоднею облич.
 
І вічна я з проваллями між літер.
 
Гортаю душі, наче сторінки.
 
Люблю тебе. Перемагаю вітер
 
Понад тужливу заполоч ріки.
 
 
  
«Вода тече, як перше, бо вода…»
 
 
 
Вода тече, як перше, бо вода.
 
Між манускриптів холодно і сухо.
 
Лишає Бог прогалини в слідах
 
Во ім'я Сина і Святого Духа.
 
Щоб заблукавши, знав, куди іти.
 
Щоб доля відбувалась поступово.
 
Щоби не Ной, а безтурботний ти
 
Після потопу надолужив Слово.
 
 
  
«Якби мовчав, ти був би вартовим…»
 
 
 
Якби мовчав, ти був би вартовим.
 
Зима — колись колюча. Нині — просто.
 
Навчи мене всміхатися живим,
 
Яких не пошкодуєш сном і постом.
 
Така зима — куди ж вужам повзти?
 
Усе одно з тобою ми як зерна.
 
Щоразу слово викреслене — ти.
 
Щоразу — слово втрачене. Химерно
 
Навчи мене бездонним іменам,
 
Глибоким, як криниці ще до сходу
 
Сліпого сонця. Щоби стало нам
 
Терпіння з них вишіптувати воду.
 
Ми будемо жорстокими, як сни,
 
Які не замовкають на світанні.
 
Ми будемо сухими, як вони.
 
Ми будем вічні, бо вони останні.
 
Бо місто це і цей холодний брук
 
Не мовлять не означеного Богом.
 
Тож смерть моя, годована із рук,
 
У небо кане — рівно і полого…
 
 
  
«Вогонь чорніє. Хочеться вмирати…»
 
 
 
Вогонь чорніє. Хочеться вмирати.
 
В цій тиші — тільки ти і я. І Бог.
 
Й немає ради, як немає зради,
 
Є тільки небо, сказане на двох.
 
Бо воля і неволя говорити
 
Є правом і неправом бути вщерть.
 
Ми — речені на вічність, як санскрити.
 
Між нами — вибір смерті, а не смерть.