З півночі

  
СТОМА
 
 
 
Тихо, наче у могилі;
 
Замира душа...
 
Мої думоньки безсилі
 
Стома заглуша.
 
 
 
Тільки стука дощ у кришу;
 
Вітер загува,
 
Зворушає сумну тишу,
 
Серце надрива.
 
 
  
Чи ви живі, чи повмирали...
 
 
 
Чи ви живі, чи повмирали;
 
Чи я діждусь коли, чи ні,
 
Щоб клаптик часом переслали
 
Паперу братнього мені?
 
 
 
Прохав, молив... Що більше вдію?
 
Хоча б хто на сміх написав...
 
То все б кохав дурну надію,
 
Все б долі привид не згасав.
 
 
  
В ХОРОБІ
 
 
 
До свого горя зачини дверці,
 
Бо, коли сльози поллються в тебе,
 
Защемлять рани на хворім серці,
 
Кожен згадає тільки про себе.
 
 
 
Не шукай в світі ніде розваги,
 
Бо хто простягне на поміч руку?
 
Не жди, не думай: дурні забаги...
 
Усяке втопить тебе в багнюку.
 
 
 
Життя нелюдське, життя жорстоке
 
Панує вколо, панує всюди...
 
Кругом болото - грузьке, широке,
 
Труйне повітря вдихають груди.
 
 
 
Великий світ наш... нема ж до кого
 
Ні пригорнутись, ні забалакать...
 
Самотнє серце з болю тяжкого
 
Не перестане довіку плакать.
 
 
 
Та вже недовго; вже дочуваю -
 
Надходить сумно кінець довчасний...
 
Прощай, мій любий, коханий краю,
 
Як я - забутий, як я - нещасний!
 
 
 
Броджу, тиняюсь, мов потороча,
 
Тужу день божий - ввечері, вранці...
 
Чи ж приголубить душа жіноча
 
Хоч на хвилинку, хоч наостанці?
 
 
 
Стою, питаю... нема ні гуку...
 
Мутиться розум, слабіють сили;
 
Я тільки чую пекельну муку,
 
Я тільки прагну швидше могили...
 
 
 
А колись... боже... Невже минуло?
 
Бажав покласти за других душу...
 
Те почування ще не заснуло,
 
З тим почуванням спочити мушу.
 
 
 
Зберіг я свято юнацькі мари,
 
Не відступлюся від них ніколи...
 
А тільки шлях мій окрили хмари,
 
Крихітки навіть не знав я долі.
 
 
 
Та вже недовго; вже дочуваю -
 
Надходить сумно кінець довчасний..
 
Прощай, мій любий, коханий краю,
 
Як я - забутий, як я – нещасний!
 
 
  
 
Тяжко дихати... В голові нема ані одної думи ясної...
 
 
 
Тяжко дихати... В голові нема
 
Ані одної думи ясної...
 
Навкруги, куди б не поглянув, тьма
 
Я блукаю сам... Ти не йдеш з ума;
 
Мру без тебе я, зорі красної!
 
 
 
Я конав, ридав; глух за гуком гук;
 
Я шукав, молив душі рідної;
 
Так нема її... Я упав від мук;
 
Захитався стяг в слабім стиску рук
 
Серед темряви непрохідної.
 
 
 
Сумно; радоньки не знайду ніяк...
 
Доки ж доля та буде мариться?
 
Проти власних мрій я лихий бояк...
 
Доки ж вештатись мертвяком і як,
 
Доки сонечко буде хмариться?
 
 
 
Вічно терпіти... Та всьому є край;
 
Бо хоча б яка мета малася...
 
Не дігнати літ, як пташиних зграй;
 
Не вернуть надій, хоч кладись - вмирай...
 
Нитка прядена увірвалася.
 
 
 
Небагацько ждав від людей собі,
 
Але й те мале не справдилося...
 
Легше б згинути враз було в борбі,
 
Аніж тратити день за днем в журбі...
 
Де завзяття те, де поділося?
 
 
 
Не мені цвіли запашні квітки,
 
Мій садок проріс скрізь бугилою...
 
Нічий милий зір не запав утямки,
 
Не простяг ніхто за весь вік руки...
 
В самоті стою над могилою.
 
 
 
Не судіть мене, не ганьбіть мене...
 
Де людина та загартована,
 
Що поборе вмить все гірке, сумне
 
Або каменем без жалю шпурне,
 
Чужим стогоном роздратована?
 
 
 
Тяжко дихати... В голові нема
 
Ані одної думки ясної...
 
Навкруги, куди б не поглянув, тьма...
 
Я блукаю сам.... Ти не йдеш з ума;
 
Мру без тебе я, зорі красної!
 
 
  
Весна, весна... Надворі май...
 
 
 
Весна, весна... Надворі май;
 
А в нас лежать сніги;
 
Панує стужа навкруги...
 
Весна, весна... а в нас - гай-гай!
 
Дріма похмуро чорний гай
 
Та додає нудьги.
 
 
 
Весна, весна... Надворі май;
 
А в серці жаль та сум;
 
Справляє небо якийсь глум...
 
Весна, весна, а в нас - гай-гай!
 
Хоча б малесенький розмай
 
Для нерозважних дум!
 
 
 
Весна, весна... Надворі май;
 
А в нас, замісто чар,
 
Густий серпанок темних хмар...
 
Весна, весна, а в нас - гай-гай!
 
Далеко зором не сягай,
 
Згаси остаток мар.
 
 
 
Весна, весна... Надворі май;
 
А в нас - ні круть ні верть:
 
Якась німа, нелюдська смерть.
 
Весна, весна, а в нас - гай-гай!
 
Все кличе: до труни лягай,
 
Бо чаша повна вщерть!