З півночі

  
ДО...
 
 
 
Ярмо важуче -
 
То твій вінець,
 
Життя замуче
 
Тебе вкінець.
 
 
 
Всю сум обійме...
 
З чола ж твого
 
Сам кат не здійме
 
Вінця того.
 
 
 
Він сяти буде
 
Зі споду тьми,
 
Любов розбуде
 
Межи людьми!
 
 
  
СИРОТИ
 
 
 
Дітки маленькі кликали маму:
 
«Вставай, голубко, нене кохана,
 
Прокинься швидше та кидай яму,
 
Бо ми не їли з самого рана!»
 
Даремно ждати; побігли в клуню:
 
«Чом не йде мама? - скажи, татуню!»
 
 
 
«Пождіть, не плачте, дітоньки милі,
 
Не видно - прийде ваша матуся,
 
Зварить кулешик, дасть льолі білі,
 
А я ще трохи помолочуся».
 
Не ждеться діткам, побігли в клуню:
 
«Де ж наша мама? - скажи, татуню!»
 
 
 
Голову сумно тато понурив,
 
Обійняв діти, та що казати?
 
Трьома струмцями піт з його дзюрив;
 
Лишив роботу, побрів до хати,
 
Злагодив їсти і знов у клуню.
 
А діти вголос: «Куди, татуню?»
 
 
 
Зіб’ються нишком собі в куточок,
 
Глянуть в віконце, заплачуть гірко;
 
На столі часом хоча б шматочок,
 
А їх до того цілих п’ятірко...
 
Вони б хотіли побігти в клуню,
 
Так до розправи взяли татуню.
 
 
 
Зростають дітки і голі й босі,
 
Вже не питають, бо зрозуміли,
 
Чом не приходить матуся й досі.
 
Нелюдські злидні кругом обсіли,
 
Опорожнили комору й клуню,
 
По заробітках женуть татуню.
 
 
 
Надворі люто тріщать морози,
 
А він працює і дні і ночі;
 
Краялось серце, змерзали сльози,
 
Поки не сплющив навіки очі.
 
Побіжать дітки із хати в клуню:
 
«На кого кинув ти нас, татуню?»
 
 
  
ЖУРБА
 
 
 
Засмутилась, похилилась
 
Молода верба...
 
Прилучилась, одружилась
 
З козаком журба.
 
 
 
Обсипає верба віти,
 
Станом поника...
 
Де незгодоньку подіти?
 
Давить козака.
 
 
 
Пада листя в бистру воду,
 
Швидко уплива...
 
Сиротина ясну вроду
 
Слізьми облива.
 
 
 
Прийде весна, прийде друга -
 
Зацвітуть гілля...
 
Не раз суму зникне смуга;
 
Усміх загуля.
 
 
 
Та середина давненько
 
Всушена вербі...
 
Не дасть вражене серденько
 
Радоньки собі.
 
 
 
Вмира верба, посихає,
 
Віджива на мить...
 
Так серденько: то стихає,
 
То ще гірш щемить..
 
 
  
Не згинайсь, угамуй своє горе...
 
 
 
Не згинайсь, угамуй своє горе;
 
Знай - надії твої чарівні
 
Згоять разом зневірення хворе,
 
Розцвітуть, мов квітки запашні.
 
 
 
Не довіку конатимеш в горі;
 
Потривай лиш: розтануть сніги,
 
Запестріються луки просторі,
 
Закрасують поля навкруги.
 
 
 
Зникне швидко пануюче горе;
 
Обновить твою душу весна;
 
За водою спливе в синє море
 
Все, чим дійсність гірка та сумна.
 
 
 
Як безплодно носитися з горем,
 
В піснях виспівай краще йбго,
 
Певно, й ми своє серце поборем
 
І притулим хоч раз до твого.
 
 
 
Подивись: пронеслось твоє горе,
 
Як проносяться хмари густі...
 
Ти заблисла, сподівана зоре;
 
Знов воскресли ви, сни золоті!
 
 
  
Не сумуй, що врода...
 
 
 
Не сумуй, що врода
 
Опадає з личка;
 
Не сумуй: то шкода
 
Дуже невеличка.
 
 
 
А журись, що марно
 
Гине сила краща,
 
Що минає хмарно
 
Молодість пропаща.
 
 
 
Що твоя відвага
 
Не палає гнівно;
 
Що світові блага
 
Не всім служать рівно.
 
 
 
Хай важка дорога,
 
Хай похмурі днини,-
 
Все зроби, що мога,
 
На користь країни!
 
 
 
В ланцюгах неволі
 
Гинучи заранку,
 
Жваво проти долі
 
Бийся до останку!
 
 
  
ПЛОВЕЦЬ
 
 
 
Пам’ятаєш мудру раду -
 
Не пускатись в згубний мир?
 
Ти ж подався без огляду
 
І налучив просто в вир.
 
 
 
Закрутили в своїй пащі
 
Тебе піняві вали;
 
Поривання твої кращі
 
Тебе в прірву затягли.
 
 
 
Але й гинучи зарані
 
В борвах виючих отих,
 
У добра та зла пізнанні
 
Ти вишукував утіх.
 
 
  
Собаки брешуть; я прочнувся...
 
 
 
Собаки брешуть; я прочнувся:
 
Знадвору шемріт доліта...
 
Хотів озватись, та й запнувся...
 
Оце, крий господи, слята!  [3]
 
 
 
У хату сунеться добродій,
 
Синемундирний,  [4] як мара,
 
А ціла низка «благородій»
 
За ним у двері напира.
 
 
 
Чи не лиха ж мені година:
 
Яке недобре їх несе?
 
Ну, чим завадила людина?
 
Перепаскудять зараз все...