Пролісок

  
"Нудьга без краю, серце гасне..."
 
 
 
Нудьга без краю, серце гасне;
 
Сном перекинулась весна,-
 
Її не знав я... літо красне
 
В тюрмі за нею промина.
 
 
 
Заліза вічні наді мною...
 
Гнітить мертвота... сум та сум...
 
Вагуча пітьма пеленою
 
Щораз ляга на скутий ум.
 
 
 
Та все любов’ю б’ються груди;
 
Бажав би віки працювать,
 
До миру кличучи, щоб люди
 
Людей спішили розкувать!
 
 
  
СПОГАДАННЯ
 
 
 
Згадав я вас - і якось тихо
 
На серці хорому стає,
 
Потроху легша давне лихо
 
Чи тільки злегшання вдає.
 
Згадав - і наче ангел мира
 
Душі побитої торкнувсь,
 
Утішний звук зриває ліра,
 
Покій загублений вернувсь.
 
Всі наші стрічі так короткі,
 
Так несподівані були...
 
Та ваші риси - милі, кроткі -
 
Довіку в пам’ять залягли!
 
 
  
ЗАПИТАННЯ
 
 
 
Коли, буває, ненароком
 
На тебе стомою війне
 
І ти поглянеш пильним оком
 
На окружаюче сумне;
 
 
 
Коли роздивишся довкола
 
На безбережне море зла,
 
До лжі призвичишся, що згола  [12]
 
Людей нікчемних опрягла...
 
 
 
То запитаєш журним криком:
 
За віщо ж люд носив хрести,
 
Смертельно вік боровся з віком,
 
Губили страдників кати?
 
 
  
ДО СЕСТРИ
 
 
 
Сяли зорі, підбивався
 
Місяць... справді віяв рай...
 
Одиноким серцем рвався
 
Я в далекий інший край:
 
 
 
Де на страті, сестро мила,
 
У терновому вінці,
 
Ти від ката опочила
 
З правим знаменем в руці.
 
 
 
Ти мовляла: «Щирий боже!
 
Захисти та укріпи;
 
Моє серденько неможе
 
Все любов’ю окропи!»
 
 
 
І встають передо мною
 
Перебуті вкупі дні,
 
Як дорогою сумною
 
Ми брели по чужині...
 
 
 
Помінялись ми хрестами,
 
Поклялися хрест нести
 
І гарячими вустами
 
Цілували ті хрести.
 
 
 
Попрощались, розійшлися,
 
Сумували в самоті...
 
Твої муки відбулися,
 
Змовкли вустоньки святі.
 
 
 
Мир красує... Сам собою
 
Я конаю у журбі:
 
Лину в думці за тобою,
 
Вік молитимусь тобі!
 
 
  
ВНОЧІ
 
 
 
Ніч панує непроглядна,
 
Тьма усе заволіка...
 
О, яка ж ти безвідрадна,
 
Моя тюрмо, та тяжка!
 
 
 
І в минулому - могили,
 
І попереду - хрести;
 
Як-то вельми треба сили
 
Світлу віру донести.
 
 
  
ЖІНОЧА ДУША
 
 
 
Обезмучено-недужий,
 
В тузі я поник чолом...
 
Тихо-тихо ангел дружий
 
Огорнув мене крилом.
 
 
 
Мов та хмара на блакиті,
 
Чорна думонька злина...
 
Що ж ото за ангел в світі,
 
Що за зоря весняна?
 
 
 
Гасне зірка найясніша,
 
Ангел ангела втіша...
 
То - жіноча найніжніша,
 
Найчаруюча душа.
 
 
  
ДО МУЧЕНИЦІ
 
 
 
Бувають темні дні розпуки:
 
Нічого серце не бажа,
 
А тільки прагне швидше муки,
 
На краще щастя не зважа;
 
 
 
Чогось турбується, шукає,
 
Вінця тернового жада,
 
На себе кари накликає,
 
За мир боліє та страда.
 
 
 
В той час безсилого жадання
 
Перед тобою я схилюсь,
 
Хресту великого страждання
 
Душі твоєї помолюсь!
 
 
  
В САМОТІ
 
 
 
Хай скажено кайданами
 
Ворог нас усіх кує!
 
Світла зоря водить нами,
 
Промінь мужності дає.
 
 
 
Так чого ж пак серце рветься,
 
Загартоване давно;
 
Чого інший раз озветься
 
Слабим стогоном воно?
 
 
 
Чи невже ж і кращі мари
 
Тяжко зіллються слізьми,
 
Не розбивши туги-хмари,
 
Як і ретязів тюрми?
 
 
  
ВОРОГИ
 
 
 
Від поконвіку нас повчали
 
І нині раду подають,
 
Щоб люди злодіїв прощали,-
 
Хай ближніх дальш собі цькують.
 
 
 
Отак за мир, любов та братство
 
Лилась велика мова та
 
І люд кувала за кріпацтво
 
Во ім’я господа Христа.
 
 
 
Але стають другі години,
 
Яка от саме настига:
 
Плямують зрадника країни,
 
Прощають власного врага!