Пролісок

  
ПОЕТАМ-УКРАЇНЦЯМ
 
 
 
До вас, поети-українці,
 
Шлю - вибачайте - дружній лист,
 
Щоб повітати наодинці
 
Та дяку висловить за хист.
 
 
 
Доходять часом ваші звуки
 
В мою далечину глуху
 
І гоять чаром біль розпуки
 
На самотинному шляху.
 
 
 
Від вас одрізнений навіки,
 
Докупи думкою живу...
 
Прийміть же щиро братні стріки
 
Про нашу долю світову.
 
 
 
Бажав, бач, я сказати в листу
 
Про рідний брак громадських благ
 
Та притулить до того змісту
 
Від себе декілька уваг.
 
 
 
Не все співати нам про квіти
 
Та любуватися Дніпром...
 
Година - дбать про шлях освіти,
 
Люд забезпечити добром;
 
 
 
Спинить навколо голос стонів,
 
Шо крають серденько притьмом,
 
Розвіять пітьму забобонів,
 
Впотужить голови умом;
 
 
 
Збудить чуття самопізнання,
 
Шаноби власної чуття,
 
Розсунуть цілі прямування
 
Замість товктися без пуття.
 
 
 
Хай мертва буква вас не мане
 
До свар, заслонюючи суть;
 
Славетніш німці чи слов’яне -
 
Ті спірки краю не спасуть.
 
 
 
З усіх усюд берімо здатки,
 
А не зачерв’юймо в багні;
 
Меткої жизності нестатки -
 
Умови гибелі справжні.
 
 
 
Народ, покинутий на злидні,
 
Народ, плазуючий у млі,
 
Повинен стратить риси рідні,
 
Безслідно стертися з землі!
 
 
  
ПІСНЯ КАЙДАННИКІВ
 
(З братнього листа вийнята)
 
 
Там, де сопки  [18] доокола
 
Лютий холод міцно стис,-
 
Ми, обтяті попівчола,
 
У кайданах, в блиску спис,-
 
Крізь півморок шахти душний,
 
Не жалівши сили рук,
 
Довбемо граніт бездушний
 
Безвідрадним «стук!» та «стук!».
 
 
 
Розійшлися ви маною,
 
Мрії правди та добра!
 
Вам доранньою труною
 
Стала каторжна нора.
 
Зникли чарівні омани,
 
Стяг наш вирвано із рук...
 
Глушимо ми в серці рани
 
Одностайним «стук!» та «стук!».
 
 
 
Із пустинь безлюдних всюду,
 
Тільки хуга загуде,
 
Гук той піде по народу,
 
В рідні груди западе!
 
На святе свободи діло
 
Вишле сотні свіжих рук...
 
Бийте ж, браття, бийте сміло,
 
Безупинно «стук!» та «стук!».
 
 
  
ВЕЧІР
 
 
 
Оддихнім від жару;
 
Божий день потух;
 
По селу отару
 
Розігнав пастух.
 
 
 
Холодненький морок
 
Потяга з долин,
 
Огорнув пригорок,
 
І ставок, і млин.
 
 
 
Гамір переднічний
 
Всюди затиха:
 
Спить трудівник вічний.
 
Важко в сні зітха.
 
 
  
"Ні словечка нівідкуди..."
 
 
 
Ні словечка нівідкуди...
 
Тяжко мерти вдалині,
 
Пориватись вік між люди,
 
В самоті кінчити дні.
 
 
 
Мов заглухло все на світі;
 
Пронеслись без вороття
 
Сни любові, не пригріті
 
Світлим променем життя.
 
 
 
Не бажав я звить кубельця,
 
Де б у затишку цвіли
 
Мир та рай, куди б весельця
 
Човник тихо принесли.
 
 
 
Прямував я більш до труду
 
У братерньому гурті,
 
Щоб корисним стати люду...
 
Не справдились думи ті!
 
 
  
"Я не співець чудовної природи..."
 
 
 
Я не співець чудовної природи  [19]
 
З холодною байдужістю її;
 
Мій ум ворушать змучені народи,-
 
Їм я віддав усі чуття мої.
 
 
 
Серед улитих золотом просторів
 
Я бачу люд без житнього шматка...
 
Блакить... пташки... з-під соловйових хорів,
 
Мов ніж, вражає стогін мужика.
 
 
 
Нехай кругом розумний лад та втіха,-
 
Не здужа їх мій мозок осягти:
 
Бо скільки скрізь пекельницького лиха;
 
Незгірш як звір братів гризуть брати.
 
 
 
Нехай поети, до вітхнення вдатні,
 
Співають нам на всякі голоси
 
Про мирові куточки благодатні,-
 
Де є страждання, там нема краси!
 
 
 
Нехай вони на «матерньому лоні»
 
Мук забуття вишукують дарма,-
 
Їх не заспать: у серця відгомоні
 
Озветься мир з турботами всіма!
 
 
  
СПРАВЖНІ ГЕРОЇ
 
 
 
Не вам мій спів, уквітчані герої
 
Кривавих справ, не вам мій голос,- ні!
 
З-під барв рожевих вигадки пустої
 
На чорнім тлі ви бачитесь мені.
 
 
 
Хай досі сниться іншому піїті
 
Шалений брязкіт кинутих шабель...
 
Не кращ було б запособлять освіті,
 
Підняти люд хоть на один щабель?
 
 
 
Моя хвала трудівникам незнаним,
 
Шо двигли мисль по селах, хуторах,
 
Цуравшись власно мрій золототканих,
 
Чий невідомо почиває прах;
 
 
 
Чий вік минув за працею, як днина,
 
Сліпим братам торуючи межу...
 
Перед тими я стану на коліна,
 
Героям тим подяку я зложу!
 
 
 
Моя хвала живим, як і помершим,
 
Отим борцям за будуче Русі,
 
Тим страдникам за друзяків найпершим,
 
Що сяють нам у чарівній красі!
 
 
 
Взяли вони в житті шляхи колючі
 
Серед пригод та всякої нужди...
 
Окриють їх колись вінки немручі,-
 
Затихне навіть галас ворожди!