Листи в Україну. Вибране

  
18. «Про театри, цирки та іподроми…»
 
 
 
Про театри, цирки та іподроми
 
не писав тобі ані слова. Й не буду.
 
Є вагоміші драми, себто погроми:
 
на прохання люду повісять Юду
 
 
 
чи каструють Будду (яка різниця?)
 
на вимогу нарсуду в ніч солов’їну.
 
Я щодня тут їжджу попри в’язницю.
 
Мене вчать любити всю цю країну.
 
 
 
Мене вчать: найменша сльоза дитяти
 
важить більше, аніж усі Бутирки,
 
взяті разом з Луб’янкою. Слід читати
 
епілептиків. Небо з-поза кватирки
 
 
 
є тотожним небу з-за ґрат. Це рівні
 
величини в байдужості і красі.
 
Я тут щодня проходжу попри катівні,
 
а мене все вчать: Месія, Росія…
 
 
 
Вчать мене: свобода — лише хвороба,
 
щось таке, як сифіліс або навіть —
 
як червінка. Зрештою, це оздоба
 
до в’язниці, якою натхненно править
 
 
 
сам народ і сам же сидить завзято,
 
як спортсмен, зацікавлений у режимі.
 
Шапки знято. Голови стято. Свято.
 
Це коли в божевільнях сплять одержимі.
 
 
  
19. «Ветерани, що пишуть вірші, скарги…»
 
 
 
«Ветерани, що пишуть вірші, скарги,
 
одаліски, що поночі йдуть на лови,
 
аноніми, що вкупі становлять черги,
 
франкмасони, що в’ють павутини, змови,
 
 
 
пушкіністи, твердим розчулені знаком,
 
патріоти, над пійлом пониклі в думах,
 
юнаки, що б’ють або ставлять раком,
 
пияки, що знаються на парфумах,
 
 
 
росіянки пишні, з яких купецьке
 
випирає щоками, грудьми, задами,
 
кавалери їхні, також опецьки,
 
імбецили з рисами далай-лами,
 
 
 
всяка інша потолоч, інше дрантя,
 
всі на світі раси, народи, люде!
 
Я втомився від кремлівських курантів.
 
Прощавайте, завтра мене тут не буде.
 
 
 
Прощавайте, всі! І ти, круглолиций,
 
що згори, як манну, даруєш укази.
 
Я, можлива здобич твоїх міліцій,
 
я боюсь, що вони застосують гази.
 
 
 
Прощавайте, храмів хрести щербаті,
 
під якими тужив я і вив совою!»
 
Ці слова я не викричав на Арбаті —
 
десь вони замерзли понад Москвою.
 
 
  
20. «На останні гроші придбавши лайнер…»
 
 
 
На останні гроші придбавши лайнер,
 
я вбираю очима, писком і мозком
 
вознесіння в небо стрімке, негайне.
 
Піді мною, як кажуть англійці, Москов.
 
 
 
Я злітав, а знизу мені махали
 
сто розлук, сто крил в екстазі шаленій,
 
рок-зірки, блудниці, посли, генерали,
 
цар Іван і цар Пушкін. Безсмертний геній
 
 
 
теж махав з постаменту (прощай, друзяко!
 
Вже тебе не побачу. У нас під Львовом
 
тебе скинули з неба недавно яко
 
шарлатана і блазня, як мотлох, словом).
 
 
 
Я злетів. Чи протягнеш, Москво, без мене?
 
Що поробиш — мушу бути південніш.
 
Залишаю слово своє вогненне.
 
Все одно без мене буде нужденніш
 
 
 
у твоїх безоднях, кохана Мекко,
 
до якої вбогі плазують плазом.
 
Але ти від нас уже так далеко,
 
що стає маразмом «навіки разом»!
 
 
 
Добрий вечір, небо і хмари з вати!
 
Спи спокійно, місто кольору крові!
 
Я лечу додому колядувати.
 
Ірванцю назустріч, Неборакові.
 
 
  
індія
   
1. «Індія починається з того, що сняться сни…» 
 
 
 
Індія починається з того, що сняться сни
 
про виправу на схід. І вони сюжетні, вони —
 
наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.
 
Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,
 
або голос, який шепоче: «Устань і йди!»,
 
але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом.
 
 
 
Індія — це не зовсім півострів. Це материк,
 
що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник
 
не враховують факту, що світ оповитий Нілом.
 
Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав
 
у театрі Бога. І, видно, час не настав —
 
площину нам легше вважати кулею. Тілом.
 
 
 
Ми вважаємо кулею те, що пласке, мов корж.
 
Але ти, почувши різке й наказове «марш!»,
 
добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.
 
І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,
 
і вони в поході співають приблизно так,
 
як ангeли у небі нічні херувимські концерти.
 
 
 
Площина — це пустелі й царства, хребти, міста,
 
над якими лишень атмосферна густа висота
 
в сім ворожих небес — і яка з них розрада чи манна!
 
Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,
 
виноградною впертістю кручених, битих лоз
 
ти проб’єшся туди, де доречне слово «рахманна».
 
 
  
2. «Марко Поло казав неправду, коли…» 
 
 
 
Марко Поло казав неправду, коли
 
запевняв, нібито мули, воли, осли
 
над проваллям пітьми і тибетом імли
 
привели його далі на схід — до Китаю.
 
Шлях його, безперечно, — то блуд петлі.
 
Марко Поло, певно, спав у сідлі.
 
Адже далі на схід немає землі,
 
адже Індія — це межа, це те, що скраю.
 
 
 
Про який там схід можна казати, якщо
 
є стіна, за якою велике й німе Ніщо,
 
і Воно не любить нас не знати за що,
 
як здається нам, бо насправді Воно ніяке.
 
Так що тут зупинка для прощ і пущ,
 
і останній камінь, і дощ, і кущ,
 
і тому гординю в собі розплющ —
 
ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.
 
 
 
Ця стіна — це примара така, об яку
 
розсипається Азія з її масивом піску,
 
розбиваються валки всі об неї, стрімку,
 
а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.
 
Але ти приблуда, і доля твоя така:
 
мандрувати вниз, поки тече ріка,
 
поки віриш: на світло, немов з мішка,
 
можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.