Я, «Побєда» і Берлін
До Лєшого підступив санітар і підвів його за лікоть.
— Я всьо знаю, малий. Дзвонив твій батя, просив дати тобі слухавку.
Віталік вирвався з його руки і побіг до дверей. Санітар не ворушився.
— Картка вже не лабає. Старий схавав твій прикол. Йди за мною і поговори з ним. Він чекає на телефоні.
Віталік вихопив картку і озвіріло почав тикати її до стіни. Нічого не відбувалося. Він опустив голову й поплівся за санітаром. Слухавка лежала на столі і з неї чулися матюки, порівняно з якими ураган Катріна — просто легкий осінній бриз.
— Альо, — Віталік стояв заплаканий, і шмарки висіли у нього з носа, як шнурівки від кедів.
— Малиш, я послав по тебе машину, їдь сюда і не дури. Ти зайшов задалеко, малиш. У мене проблеми через тебе, їдь сюда і поговорим. Ми будем не самі.
— Я не поїду звідси.
— Малиш, ти закопав мене, не закопуй себе. їдь сюда. Я прошу. Що ти за ублюдок такий! Ти чуєш? Ти, як мама твоя придурошна.
— Тільки не мама, я такий, як ти, — він поклав слухавку на важіль і сів біля столу на підлогу.
Київський вокзал буяв осінніми настроями. Люди гонили по перонах, спекулянти здавати білети в неіснуючі вагони, начальники поїздів садили людей у купе провідників. Одне слово, все йшло своєю чергою. Мелодійно-меланхолійний голос диктора сповістив, що прибуває потяг № 87 Мінськ — Київ на шосту колію. Маса людей, які зустрічали його, посунули на третій перон штурмувати вагони в пошуках тих, кого вони чекали. Перон гудів майже десять хвилин і так само несподівано затих. Біля сусідніх вагонів залишилося двоє людей, які мали однакові кульки в руках з надписом: «Час — це гроші! Будьте з ним уважні». Двоє людей приїхали зі станції Прип'ять, на яку потяг заходить рівно два рази на рік, коли переводять стрілки годинника. Мужчина підійшов до жінки і сказав:
— Вам допомогти?
— Ви маєте на увазі, кульок понести?
— Я взагалі. Мене звати Віталій Олегович, — назвався мужчина років п'ятдесяти, сивий і зі слідами віспи на обличчі.
— Я — Аліса Романівна. Дякую, але в мене таке враження, що мені вже хтось суттєво допоміг. Бувайте.
Вони розійшлися в різні боки і не знали, що завтра сонце встане і зігріє той світ, на якому ЇХ обох вже не буде.
ЛІРИКА
Бути маленькимСяду на вікно і подивлюся вниз,Покличу своїх голубів і так, як колись,Напишу і відправлю з ними довгого листаДо всіх і до нікого, і розкажу в ньому вам.Намалюю на папері дракончиків злихІ буду з ними битися один на один.І замок побудую собі з мокрого піска,І тільки той не зрозуміє, хто давно вже такне вміє, бо...Ніби близько, але так далеко.Я дуже хотів би знову бути маленьким...Над нами, як не дивно, небо тільки одне,Один раз всього жити хтось придумав дурнеБілет в один кінець нам заготований всім,А було б дуже круто взяти і назад рванути,Хоч то...Ніби близько, але так далеко.Я дуже хотів би знову бути маленьким...Вам з неба не видноРозкидає нас в різні світа, боки,Під фальшивий джаз ми танцюєм через роки,Ангел скучно в такт пальцем б'є по піаніно,Підкидає нам ролі з фільмів Тарантіно.Не плати за мене мої рахунки,Не ковтай за мене мої колеса,Не мовчи за мене в мій мікрофон,Не дивися вниз ніколи на мене...Вам з неба не видно...Виставляли нас ніби свої в дошку,Завалили тест на вшивість мозку,Вже давно забув ангел в кухні крилаІ від моїх бід в бар собі пішов на пиво.Не плати за мене мої рахунки,Не ковтай за мене мої колеса,Не мовчи за мене в мій мікрофон,Не дивися вниз ніколи на мене...Вам з неба не видно...Велика стінаА я живу і бачу цілий час то саме:Стіни, а на стінах ціле місто живе.Хмари там, дерева, тільки неба нема,А час минає тихо, бо квадратна земля.Велика стіна...Стіна давно стоїть, а ми живемо, як сон.Ті люди, що на стінах, випадають з вікон,Ще трохи — і я піду жити сам на стіну,Такого тут ніде ніколи я не знайду.Велика стіна...ВідстаньТо дуже смішно виглядає,Коли ти втікаєш, причини не знаєш,Сто раз на день мене кидаєш,А потім вертаєшся,Цілуєш свої папіроси,З помади ставиш засоси.Облизуєш сльози...Відстань, я вб'ю тебе!Ти тормознута.Відстань, забудь мене!Насиплю яду тобі в чай.Ти так прикольно засинаєш,Ніби когось обіймаєш,А зранку тапочком кидаєшІ знов починаєш,Руляєш по своїх подружкахМені зняти стружку, їм плачеш на вушко...В ліжку спавЯ опинився в морі з дикою землею разом.На круглім клаптику пливу.Пливу в далекі сни, над мною птахи шум дають,Так схожий з писками людьми.Нема нас, а всюди є безмежне море,Всюди море і вода...Нема нас, а всюди є безмежне море,Всюди море і вода...Нема нас...Я ноги мочу у воді, щоб змити бруд великої землі.Вже зірки видно у воді,А я пливу в далеку далечінь, не хочу бачити притулку.Бо вже гортали всі мене.Я загрібав руками рідину, так схожу на прісну воду,Відчув так дивно — мало місця.Я в теплій ванні з шумом був, я в ліжку спав,Я спав...Нема нас, а всюди є безмежне море,Всюди море і вода...Нема нас, а всюди є безмежне море,Всюди море і вода...Нема нас...Нема...А всюди море і вода...І тільки море і вода...