Лис Микита

  
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
 
 
 
Повідають мудрі люде: 
 
Прибудь розум, щастя буде. 
 
Того й Лис державсь усе: 
 
Хоч мороз шкребе по тілі, 
 
Але рухи бистрі, смілі, 
 
Гордо голову несе. 
 
 
 
Так він виступив охоче: 
 
Всі на нього вперли очі, 
 
Всім зробилось прикро так, 
 
Мов чекали грому, бурі… 
 
Між ряди німі, понурі 
 
Лис вступив, мов весельчак. 
 
 
 
«Га, убійце ти проклятий! 
 
Ти ще смієш тут ставати? - 
 
Грізно з трону крикнув цар.- 
 
Гляньте, панство, він ступає 
 
Так свобідно, мов не знає, 
 
Як гидкий прислав нам дар. 
 
 
 
Га, ти міх брехень і зради! 
 
Ні, не надійся пощади! 
 
Яця ти на смерть загриз! 
 
Цап, твій спільник в Яця смерти, 
 
Вже на штуки є роздертий,- 
 
Се й тебе жде, пане Лис!» 
 
 
 
Лис поблід, почав тремтіти, 
 
Наче перший раз на світі 
 
Новину таку почув; 
 
Далі, руки заламавши 
 
І лице слізьми облявши. 
 
На все горло так зарув: 
 
 
 
«Ой-ой-ой, годино чорна! 
 
Яць загиб, душа моторна, 
 
І проклятий Цап іздох! 
 
Ох, окрадений Микито, 
 
Твій найбільший скарб десь скрито! 
 
Що ж почну я! Ох-ох-ох!» 
 
 
 
«Що се ти верзеш, брехуне?» - 
 
Цар до нього гнівно суне. 
 
«Царю, вбий мене тепер! 
 
Се ж мій скарб пропав безцінний, 
 
То й я жити вже не склінний, 
 
Ліпше б я відразу вмер! 
 
 
 
Га, я думав, що на Яця 
 
І на Цапа можна здаться. 
 
Через них я й передав 
 
В запечатанім пакунку 
 
Скарб для тебе в подарунку - 
 
Світ такого не видав. 
 
 
 
Там діамант був чудовний, 
 
Що вночі, мов місяць повний, 
 
Серед потемків світив; 
 
Там був перстінь рубіновий, 
 
Що склоняв всіх до любови 
 
К тому, хто його носив. 
 
 
 
Се цареві слав я радо, 
 
Для цариці ж ще свічадо  [1]
 
Смарагдове приложив: 
 
Хто глядівсь в нім за погоди, 
 
Набирав здоровля, вроди, 
 
Навіть мертвий би ожив. 
 
 
 
Отакі цінні клейноди 
 
Я, не надіючись шкоди, 
 
Через Яця передав. 
 
Чи ж міг думать я хоть хвильку, 
 
Що вб'є Яця Цап Базилько, 
 
Щоб дарунки зграбував? 
 
 
 
А тепер же, рідна мамо! 
 
Яць погиб і Цап то само, 
 
Де ж я скарб свій віднайду? 
 
А на мене злі язики 
 
Тут звалили гріх великий, 
 
Щоб упхати у біду. 
 
 
 
Царю, й ти, Царице-пані, 
 
Всі підозріння погані 
 
Геть відкиньте, сплітки всі! 
 
Щоб потомки не судили, 
 
Що ви шилом відплатили 
 
Найвірнішому слузі!» 
 
 
 
Втих Лис. Цар насупив лиця, 
 
Та захлипала Цариця - 
 
Страх чутливая була, 
 
Ще й по добрім підвечірку, 
 
Бо сама, обдерши шкірку, 
 
З'їла смачно чверть Вола. 
 
 
 
«Ні,- почав знов Лис по хвили,- 
 
Бачу, вороги закрили 
 
Ваші царські очі знов! 
 
То й мені життя обридло! 
 
Бо підданих сила й світло - 
 
Царська ласка і любов. 
 
 
 
Так прощай же, білий світе! 
 
А ви, кляті, виходіте, 
 
Завзятущі вороги! 
 
Хто що мав мені закинуть, 
 
Виступай! Чи жить, чи згинуть, 
 
Будем биться без ваги! 
 
 
 
Що ж вас, труси, не видати? 
 
Лиш позаочі шептати 
 
Вмієте, а щоб в лице 
 
Стати сміло, доказ дати 
 
І життям за правду стати,- 
 
О, то вас нема на це!» 
 
 
 
«Брешеш, навісний брехуне! - 
 
Крикнув Вовк і сміло суне 
 
З-між звірячої товпи.- 
 
Я з тобою биться хочу. 
 
Клятий твій язик вкорочу, 
 
Щоб не брав ти нас на кпи! 
 
 
 
Перед бога й царські очі 
 
Я стаю й бороться хочу, 
 
Та на смерть, не на життє, 
 
Щоб ствердить, що ти поганець, 
 
І брехун, і ошуканець, 
 
Топчеш все, що є святе! 
 
 
 
Не те, що мені творив ти, 
 
Але всі звірячі кривди 
 
Против тебе ставлю я. 
 
Не за себе хочу мститься, 
 
А за теє, що Вовчиця 
 
Перетерпіла моя. 
 
 
 
Слухайте, яку публіку 
 
Він зробив їй, що й довіку 
 
Не позбуться їй знаку. 
 
Над ставом сидить Вовчиця, 
 
Лис надбіг і аж давиться, 
 
Смачно рибу їсть жарку. 
 
 
 
«Що се ти їси, Микитко?» - 
 
«Адже рибу»,- каже швидко 
 
Лис. «Та дай же ж і мені!» - 
 
Просить жінка. «Що вам, тітко, 
 
Риби хочесь? Поглядіть-ко, 
 
Тут в ставку їх тьма на дні!» 
 
 
 
«Е, в ставку! Чи я не знаю? 
 
Що ж, коли їх не спіймаю!» - 
 
«Тіточко, я вас навчу. 
 
Я ж їх ловлю всяку днину: 
 
Де лиш сіть свою закину, 
 
Десятками їх тащу!» 
 
 
 
«Що за сіть?» - пита Вовчиця. 
 
«Сього зараз мож навчиться. 
 
Ось зо мною лиш ходи!» 
 
Сніг був, вітер на болоню, 
 
Став замерз, одну лиш тоню 
 
Хтось протяв серед води. 
 
 
 
От сюди-то припровадив 
 
Лис Вовчицю й так їй радив: 
 
«Тітко, гляньте, що тут їх! 
 
Лиш у воду хвіст запхайте, 
 
Подержіть та й витягайте - 
 
Риб спіймете повен міх!» 
 
 
 
І так щирим він чинився, 
 
Так Вовчиці піддобрився, 
 
Що повірила вона: 
 
Поквапно на лід присіла, 
 
В ополонку хвіст встромила 
 
Та й держить, держить - дурна! 
 
 
 
«Лисе,- каже,- щось щипає!» - 
 
«Цить, то риба так хапає». 
 
А то хвіст хапав мороз. 
 
«Лисе, може, вже тягнути?» - 
 
«Е, ще мало мусить бути, 
 
Ще потримай, поки мож!» 
 
 
 
«Лисе, тисне щось і мика!» - 
 
«Цить, се щука є велика, 
 
Та така, немов баран!» 
 
А то хвіст обмерз вже кріпко. 
 
«Лисе, тягну!» - «Ні, ще дрібку! 
 
Бач, хапається шаран!» 
 
 
 
Далі вже терпцю не стало, 
 
Шарпнула вона помало - 
 
Не пускає. «Ой, тягни,- 
 
Каже Лис,- тут риб так много! 
 
Витягай же їх, небого, 
 
Щоб не розтеклись вони!» 
 
 
 
Шарпнула ще раз Вовчиця,- 
 
Ні, хвіст у леду держиться! 
 
Тягне міцно - аші руш. 
 
«Тітко,- Лис рік,- дякуй богу, 
 
Ось з села нам на підмогу 
 
Люди йдуть, зо двадцять душ!» 
 
 
 
Як Вовчиця теє вчула, 
 
Зо страху себе забула - 
 
Як завиє!.. Боже мій! 
 
Люди люті, гульк, надбігли, 
 
Як її, примерзлу, вздріли, 
 
Хап за палички як стій. 
 
 
 
Сиплються удари градом!.. 
 
Бідна жінка крутить задом, 
 
В'ється, рветься, а ті б'ють! 
 
Далі шарпнула щосила, 
 
Півхвоста в леду лишила 
 
Та й шмигнула в божу путь!» 
 
 
 
А на се Микита ґречно: 
 
«Так, се правда, безперечно, 
 
Лиш крихітка в ній брехні! 
 
Непотрібно, Вовче, тільки 
 
Всю захланність свої жінки 
 
Ти приписуєш мені. 
 
 
 
Будь вона порядна й чесна, 
 
Швидко б хвіст з води піднесла, 
 
Мала б рибу й хвіст увесь. 
 
Та вона мов оцапіла, 
 
Став весь виловить хотіла, 
 
Ще й на мене жалуєсь». 
 
 
 
Збір увесь зареготався, 
 
А Неситий аж стікався, 
 
Під собою землю гриз. 
 
«Га, поганець! - крикнув лютий.- 
 
Ось як він вертить і крутить. 
 
Щоб невинним все був Лис! 
 
 
 
Та не дочекаєш, клятий, 
 
Нас усіх на сміх підняти! 
 
Підлих справок твоїх - тьма, 
 
Ну, скажи, там при криниці 
 
Чи була вина Вовчиці, 
 
Чи твоя лиш злість сама? 
 
 
 
При цімброваній криниці 
 
Висіли два відра з криці 
 
На валу на ланцюзі. 
 
Лис води хотів напиться - 
 
Скік в відро, щоб вниз спуститься 
 
Друге ж звисло на версі. 
 
 
 
Ну, п'є воду і смакує 
 
І нараз собі міркує: 
 
«Боже, що се я вчинив? 
 
Вниз я з'їхав, але вгору 
 
Хто ж мене підтягне впору?» 
 
Бідний з жаху аж завив. 
 
 
 
Треба ж тій біді лучиться, 
 
Щоб той плач його Вовчиця 
 
Вчула, йдучи бережком. 
 
До криниці зазирає… 
 
«Лисе, що там є?» - питає 
 
Своїм ніжним голоском. 
 
 
 
Лис мій сквапно забалакав: 
 
«Ах, тітусю, риби, раків 
 
В тій криниці осьде гук! 
 
Півгодини тут лапаю, 
 
Піввідра вже ось їх маю 
 
Та й наївсь, неначе струк! 
 
 
 
Жаль, що стільки їх ся лишить! 
 
Влізь в відро, що тамка висить, 
 
Та й до мене їдь униз! 
 
Наїсися, ще й додому 
 
Купу занесеш старому!» 
 
Так брехав їй хитро Лис. 
 
 
 
Ну, а се вже вам не тайно, 
 
Що Вовчиця, як звичайно, 
 
Страх голодная була. 
 
Як про рибу й раки вчула, 
 
Зараз у відро стрибнула 
 
Та й з ним шусть! униз пішла. 
 
 
 
Вниз пішло відро Вовчиці, 
 
Вверх пішло зо дна криниці 
 
Те відро, де Лис сидів. 
 
«Ну, тітусю, будь здорова! 
 
Я спішу до Магерова! - 
 
Крикнув Лис, як вверх летів.- 
 
 
 
Славну ти вдала драбину: 
 
Я йду вгору, ти вдолину; 
 
Так-то в світі все ведесь. 
 
Риб там не знайдеш, небого, 
 
Та подумать можно довго, 
 
Як дістаться вгору днесь!» 
 
 
 
Вчула жінка річ лайдацьку; 
 
Страх такий напав бідачку, 
 
Що аж сперли в бік кольки. 
 
Втім з відром у воду впала,- 
 
То завила, застогнала, 
 
Аж піднеслися бульки. 
 
 
 
Вчули люди крик Вовчиці, 
 
Позбігались до криниці; 
 
Мислите, що хоть один 
 
Змилувавсь, хтів поміч дати, 
 
Що є жінка й дітям мати? 
 
Ні, в їх руки впав, то гинь! 
 
 
 
«Вовк в криниці! Вовк в криниці! 
 
За лошата і ягниці 
 
Відплатім йому тепер! 
 
Витягайте осторожно. 
 
Але бийте, скільки можно, 
 
Щоб нам зараз тут умер!» 
 
 
 
Ну, подумайте, вашеці, 
 
Що там діялось в їй серці, 
 
Як ті вверх її тягли! 
 
Там внизу вода, потопа, 
 
А вверху зо двадцять хлопа, 
 
А з палками всі були! 
 
 
 
Лиш на світ вона вказалась, 
 
Як не знімесь лускіт, галас - 
 
Б'ють, товчуть, мов околіт! 
 
Бідна знітилась в відерці, 
 
А тут вже розпука в серці 
 
І в очах померк їй світ. 
 
 
 
Сил їй додала тривога: 
 
Скочила з відра, небога, 
 
В найгустіший стиск палиць: 
 
Навіть в казці не сказати, 
 
Кілько їй пришлось набрати 
 
Суковатих паляниць. 
 
 
 
Як вона спастися вспіла 
 
І жива з їх рук убігла, 
 
Сього вже не знаю я. 
 
Се, брехуне ти огидний, 
 
Твій був поступок єхидний, 
 
Справка підлая твоя!» 
 
 
 
«Ой Вовцуню, коб ти знав, 
 
Як то я їй дякував 
 
За той вчинок милосердний, 
 
Що дала собі накласти 
 
Те, що правно мало впасти 
 
Та на мій хребет мізерний!.. 
 
 
 
Благородная Вовчиця! 
 
Вчинком тим ти б міг гордиться. 
 
Є заслуга тут моя… 
 
А при тім вона, нівроку, 
 
Суковатого оброку 
 
Знести може більш, ніж я!» 
 
 
 
Так-то Лис з Вовчиці кпився. 
 
Всі сміялись, Вовк казився. 
 
«Брехо! Митко! - він кричав.- 
 
Най кордюк язик твій сточить! 
 
Як ти все в живії очі 
 
Біле в чорне пробрехав! 
 
 
 
Але ні, не язиками, 
 
А зубами і руками 
 
Будем биться! Най умру, 
 
А тобі, брехуне, вбійце, 
 
Зраднику і кровопійце, 
 
Хавку клятую запру!» 
 
 
 
Крикнув Лис: «Ти, грубіяне! 
 
Думаєш, що лайка стане 
 
Латкою на честь твою? 
 
В лайці ти міцніший, синку, 
 
А як хочеш поєдинку,- 
 
То почуєш, як я б'ю!» 
 
 
 
«Ну, досить тих сварів! Годі! 
 
Чортзна-хто з вас прав, хто злодій! 
 
Вставши з трону, цар сказав.- 
 
Завтра рано бій остатний 
 
Вкаже, хто лихий, хто вдатний. 
 
Ось вам проба ваших прав!»