Лис Микита

  
ПІСНЯ ДЕСЯТА
 
 
 
При розмові шахом-махом 
 
Лис с Бабаєм битим шляхом 
 
Не спішаться, звільна йдуть. 
 
Втім Бабая штурк Микита. 
 
«Стрику, осьде ямка скрита, 
 
Живо заховаймось тут!» 
 
 
 
Під місток, що був на шляху, 
 
Втік Бабай в великім страху, 
 
Думав: може, де стрілець? 
 
А за ним шмигнув Микита, 
 
Та на шлях глядів з укриття… 
 
Пст! А сам трясеться ввесь. 
 
 
 
А тим шляхом ізо Львова 
 
Йде процесія здорова, 
 
Що ходила там на суд: 
 
Старий Півень перед веде, 
 
За ним його весь рід іде, 
 
Тільки мар вже не несуть. 
 
 
 
Заховавши жаль у серці, 
 
З горя випивши по чвертці, 
 
Всі співають «Комаря»: 
 
«Гей, там в лісі шум зробився, 
 
Комар з дуба повалився! 
 
Кличте, кличте лікаря! 
 
 
 
Розбив собі головище 
 
На дубовий конарище 
 
(Соло Півень витяга); 
 
Вилетіла Муха з хати 
 
Комаренька рятувати 
 
(Вся рідня підпомага). 
 
 
 
«Ой Комарю, господарю, 
 
Жаль мені вас непомалу,- 
 
Тягне Півень голоском.- 
 
Чим же я тебе улічу? 
 
Бо тобі я щиро зичу! - 
 
Хор підхопив весь гуртком.- 
 
 
 
Продам хату, продам сіни, 
 
Щоб добути медицини, 
 
Ще й покличу лікаря, 
 
Продам граблі і мотику, 
 
Заплачу ще і аптику, 
 
А вздоровлю Комаря. 
 
 
 
Ой, як гукне Муха люба, 
 
Поскакали кліщі з дуба, 
 
Комарю спинили кров. 
 
Мурашечки прибувають, 
 
Подушечки підстеляють, 
 
Щоб на нього сон прийшов». 
 
 
 
Так-то куряча рідня вся 
 
Верещить, аж порівнявся 
 
Старий Півень із містком; 
 
Втім, мов блискавка, з укриття 
 
Як не скочить Лис Микита 
 
Та й хахап його мельком! 
 
 
 
«Га, ти тут мені, драбуго!» - 
 
Скржкнув Лис, і вхопив туго, 
 
І головку враз відгриз. 
 
Півень лиш крильцями стріпав 
 
І лапками довго сіпав: 
 
З трупом в яму скочив Лис. 
 
 
 
«Бійся бога, мій синашу, 
 
Заварив нову ти кашу! 
 
Чи зовсім ти з глузду збивсь? 
 
Півень сей - велика сила. 
 
Мав протекцію в Бурмила 
 
І цариці полюбивсь». 
 
 
 
Так Бабай остерігає, 
 
Та Микита вже не дбає, 
 
Півня радісно скубе. 
 
«Ти начхай на се, мосьпане! 
 
Глянь лиш, що тут за сніданнє! 
 
Пишно погощу тебе! 
 
 
 
А на Півня сього, стрику, 
 
Здавна злість я мав велику, 
 
В серці й досі ще кипить: 
 
Не за позов, не за шкоду, 
 
Але за одну пригоду, 
 
Про яку й згадати стид. 
 
 
 
Раз голодний, що аж плачу, 
 
Йду я попід сад і бачу: 
 
Півень піє на вербі. 
 
Як би тут його ошвабить, 
 
Із верби додолу звабить 
 
І до рук дістать собі? 
 
 
 
І як стій я для потреби 
 
Вдав пустинника із себе, 
 
Мимрю: «Господи воззвах»; 
 
Далі під вербу підходжу, 
 
Очі скромно вверх підводжу 
 
Та й говорю, як монах: 
 
 
 
«Любая моя дитино, 
 
Дивна, райськая пташино, 
 
Здоровлю тебе сим днем! 
 
Дбаю я про тебе ревне, 
 
Про твоє добро душевне 
 
Дай розмову розпочнем!» 
 
 
 
Півень крикнув сміховито: 
 
«Ой мій таточку Микито, 
 
Видко, ти давно не їв! 
 
Любиш ти у мене, певне, 
 
Більш тілесне, ніж душевне! 
 
Зголоднів - то й спобожнів!» 
 
 
 
«Не гріши, душе честива! 
 
Я відрікся від м'ясива, 
 
Їм лиш мід да корінці, 
 
Піст твердий держу щоднини 
 
І живу собі в пустини 
 
В найтемнішому кінці». 
 
 
 
Півень крикнув сміховито: 
 
«Ой мій таточку Микито, 
 
Та й масні ж твої слова. 
 
І язик твій медом капле. 
 
Але зуб твій люто хапле, 
 
Злоби повна голова». 
 
 
 
Я кажу: «Ой гарна пташко, 
 
Знов грішиш ти дуже тяжко! 
 
Знай же: задля тебе я 
 
Із далекої пустині 
 
Вмисно аж сюди йду нині. 
 
Ось до тебе річ моя: 
 
 
 
В сні почув я голос з неба: 
 
«Встань, Микито, живо треба 
 
У село іти тобі. 
 
Ти не гайся й не лякайся, 
 
Якнайшвидше поспішайся,- 
 
Здиблеш півня на вербі. 
 
 
 
Півень сей - страшенний грішник, 
 
Многоженець, і насмішник, 
 
І безбожник. Тож іди 
 
Розворуш йому сумління, 
 
Змий гріховне затвердіння, 
 
До покути приведи!» 
 
 
 
Сичку ти мій гребенястий! 
 
Швидко можеш ти пропасти, 
 
І душа піде в смолу. 
 
Злізь з гілляки, сповідайся, 
 
У гріхах своїх покайся, 
 
Душу збережи цілу». 
 
 
 
Мовить Півень сміховито: 
 
«Ох мій таточку Микито, 
 
В чім же той тяжкий мій гріх? 
 
Чи то я краду, грабую, 
 
Чи вбиваю, чи мордую, 
 
Чи святе беру на сміх?» 
 
 
 
«Ей небоже,- мовлю грізно,- 
 
Кайся, щоб не було пізно! 
 
З серця гордість вилинь пріч! 
 
У тяжких гріхах конаєш, 
 
А і сам про них не знаєш - 
 
Се погана дуже річ. 
 
 
 
Чи ж не маєш ти, признайся, 
 
По дванадцять, по п'ятнадцять 
 
І по більше ще жінок? 
 
По якому се закону 
 
Ти жиєш в грісі такому? 
 
Будеш в пеклі в сірці мок!» 
 
 
 
Тут мій Півень став, мов змитий: 
 
Тон мій, острий і сердитий, 
 
Зрушив, бач, його нутро. 
 
«Ой мій таточку Микито, 
 
Бачу ясно і відкрито 
 
Се гріховнеє тавро! 
 
 
 
Та сей раз ще змилостився! 
 
Я не постив, не молився, 
 
В серці скрухи не збудив. 
 
Кепська сповідь бути може, 
 
Тож лякаюся, крий боже, 
 
Щоб і тут не поблудив». 
 
 
 
«Грішнику! - ревнув я строго.- 
 
Чорт говорить з горла твого! 
 
Сповіді боїться біс! 
 
Геть жени його! Покайся! 
 
Із покутою не гайся! 
 
Зараз тут до мене злізь!» 
 
 
 
Отакого-то я шваба 
 
Підпустивши, сього драба 
 
Таки за печінку взяв. 
 
Звільна з гільки він на гільку 
 
Став злітати і за хвильку 
 
На землі край мене став. 
 
 
 
Тут я хап його та й кличу: 
 
«А, ти тут мені, паничу! 
 
Сповідайсь, не сповідайсь, 
 
А великої покути 
 
Вже тобі не оминути. 
 
Зараз із життям прощайсь! 
 
 
 
Будь я пес, не Лис Микита! 
 
Буде кров твоя пролита, 
 
А жупан червоний твій 
 
Я розмикаю й розкину, 
 
Грішне тіло в домовину 
 
У живіт спакую свій». 
 
 
 
Зміркувавши, де попався, 
 
Півень стишивсь, не тріпався, 
 
Звісив голову униз 
 
І промовив сумовито: 
 
«Ой мій таточку Микито, 
 
Що вже діяти, живись! 
 
 
 
Видко, бог судив так, любий, 
 
Щоб через твої я зуби 
 
В рай блаженний увійшов. 
 
Так бери ж собі те тіло, 
 
Щоб в зубах твоїх хрумтіло,- 
 
Поживай і будь здоров! 
 
 
 
І жупан отсей червоний, 
 
Що ним часто во дні они 
 
Я пишавсь серед курок, 
 
Рви, шматуй,- я не жалію, 
 
Тільки дай мені надію, 
 
Що в смолі не буду мок. 
 
 
 
Лиш один ще жаль сердечний 
 
В світ загробний, безконечний 
 
Понесу з собою я, 
 
Жаль тяжкий для серця мого, 
 
Бо й для тебе шкоди много 
 
Принесе та смерть моя. 
 
 
 
Бачиш, голос мій чудовий 
 
Так сподобався попови, 
 
Слава скрізь о нім така, 
 
Що в єпископськім соборі 
 
При архієрейськім хорі 
 
Мав я стати за дяка. 
 
 
 
Обіцяли паляниці, 
 
Штири кірчики пшениці, 
 
Ще й м'якого хавтуря; 
 
Та я пункт поклав конечний, 
 
Щоб Микита, муж сердечний, 
 
Був там за паламаря. 
 
 
 
Ось тепер, коли я гину, 
 
Мали у твою пустиню 
 
Три каноніки прийти 
 
Закінчить твоє злидарство, 
 
Запросить на паламарство 
 
І завдаток принести». 
 
 
 
Я артист є, любий стрику! 
 
Кожде слово в мні велику 
 
Силу вражень підійма. 
 
Тож, як вчув слова такії, 
 
Розгулялись в мене мрії, 
 
Скокнула душа сама. 
 
 
 
Рот роззявивши без тями, 
 
Живо сплеснувши руками, 
 
Мовлю: «Отакий пан Лис!» 
 
А в тій хвилі півень-злюка 
 
Скочив, пурхнув, мов гадюка, 
 
Та й на гілку тільки блис. 
 
 
 
«Ой мій таточку Микито,- 
 
Мовить відтам гордовито,- 
 
Так ти паном буть забаг? 
 
Для мерзкого паламарства 
 
Зрікся б ти і неба, й царства! 
 
А мене ти мав в зубах!» 
 
 
 
Тьфу, та й згадувати годі, 
 
Як із мене кпив сей злодій, 
 
Як пишавсь, мов генерал! 
 
Я звір тихий і рахманний, 
 
Все дарую, бійку, рани,- 
 
Та до смерті мщу скандал». 
 
 
 
Отакеє розповівши, 
 
Враз з Бабаєм півня з'ївши 
 
І спочивши під містким, 
 
Наші любі подорожні, 
 
Мов святії та побожні, 
 
Далі тюпали пішком. 
 
 
 
«Кажеш, стрику: Півень - сила, 
 
Мав протекцію в Бурмила 
 
І в цариці в ласку вліз? 
 
То-то й є наш лад, нівроку: 
 
Без протекції ні кроку! 
 
Щоб вас божий грім розтріс! 
 
 
 
Чи ти вчитель, чи фаховець, 
 
Чи урядник, промисловець, 
 
Чи поет, чи ремісник, 
 
Будь ти здібний, пильний дуже,- 
 
Без протекції, мій друже, 
 
За весь труд свій маєш шпик. 
 
 
 
Ласка панська, вплив жіноцтва 
 
Вищі понад всі свідоцтва; 
 
Шепне слово пан барон, 
 
Чи прийде білет княгині,- 
 
Весь твій труд в одній хвилині 
 
В пил розсиплеться, мов сон. 
 
 
 
Так-то, любий мій Бабаю! 
 
Силу ту я добре знаю, 
 
А як знаю - не боюсь. 
 
Адже ж я не в тім'я битий 
 
І для себе вмів зробити 
 
Там протекційку якусь. 
 
 
 
При дворі коло цариці 
 
Є на місці фельдшериці 
 
Малпа Фрузя, удова: 
 
Ніби лікарка потрошка, 
 
Ніби знахарка, ворожка, 
 
А вродлива, як сова. 
 
 
 
Хоч давно вже не панянка 
 
І страшна емансипантка, 
 
Всіх ненавидить мужчин, 
 
А до мене потихенько, 
 
Чує щось її серденько,- 
 
Звісно, що не без причин. 
 
 
 
Правду рікши, у цариці 
 
Я їй місце фельдшериці 
 
Виєднав - і дуже рад; 
 
А тепер вона, небоже, 
 
Все в дворі зробити може, 
 
Всіх на свій звертає лад. 
 
 
 
Та хоч би мене й не знала, 
 
То за мною би обстала, 
 
Бо не любить Вовка - страх. 
 
Чом не любить - се я знаю 
 
І скажу тобі, Бабаю,- 
 
Швидше нам минеться шлях. 
 
 
 
Ще як з Вовком мандрував я, 
 
Раз в чужину заблукав я 
 
Аж над море, в Малпин край. 
 
Змучені оба, голодні, 
 
Нічого зловить не годні, 
 
Хоч лягай та умирай. 
 
 
 
Глянь - між скалами криївка, 
 
Малпи Фрузі се домівка, 
 
От Неситий повіда: 
 
«Йди, Микито, в сю хатину, 
 
Може, нас приймуть в гостину, 
 
Бо тяжка нам тут біда». 
 
 
 
Йду я, входжу - серед хати 
 
Малпа, наче чорт лабатий. 
 
А круг неї діточки, 
 
Та такі вам обридливі! 
 
Чортенята всі правдиві, 
 
Щи аж страшно, бідочки. 
 
 
 
Визвірились всі на мене, 
 
Аж пробігло щось студене 
 
Попід шкіру - тьфу, пропадь! 
 
Очі всі повитріщали, 
 
Зуби так понаставляли,- 
 
Думалось: от-от з'їдять. 
 
 
 
А Малпиня, та прочвара, 
 
ІІідступа, мов чорна хмара: 
 
«Що вам треба? Хто ви є?» 
 
Ну, я їй давай брехати: 
 
«Я прийшов, щоб вам віддати 
 
Ушановання своє. 
 
 
 
Із далекого Підгір'я 
 
Богомільний, чесний звір я 
 
І, мабуть, свояк ваш єсть,- 
 
З прощі йду - та, чувши масу 
 
Про красу і мудрість вашу, 
 
Я прийшов віддать вам честь». 
 
 
 
Подобріла Малпа зараз, 
 
Від, тих слів аж облизалась. 
 
«Прошу сісти! Так, значить, 
 
Ви про мене щось чували?» - 
 
«Пані, ах, які похвали 
 
Фама скрізь про вас кричить! 
 
 
 
А сі любі ангелятка - 
 
Ваші діточки? А татка, 
 
Певно, дома десь нема?» - 
 
«Ох, мій пане, я вдовиця! 
 
Та вам, може б, поживиться? 
 
Зараз зладжу я сама!» 
 
 
 
«О спасибі, люба пані! 
 
(А в кишках, мов в барабані, 
 
Пусто, марша тне живіт!) 
 
Їсти в вас я й не посмів би! 
 
Вашим любим словом хтів би 
 
Ум свій, серце напоїть!» 
 
 
 
«Бачу, друже, що ти чемний, 
 
І розумний, і приємний,- 
 
Любий гість мені такий! 
 
Будем говорити много, 
 
Та проте поперед всього 
 
Зараз їж мені і пий!» 
 
 
 
І метнулась до комірка, 
 
Принесла аж три тарілки 
 
М'яса, шницлів, ковбаси: 
 
Перед мене все приносить, 
 
Потім сіла, та ще й просить: 
 
«Їж! Чом більше не їси?» 
 
 
 
Ну, я їм, аж хата хоцить! 
 
Малпа тим часом розводить 
 
Теревені всі свої 
 
Про жіночі нерви ніжні, 
 
Про мужчин чуття побіжні, 
 
Про рабство жінок в сім'ї. 
 
 
 
Про «небіжчика» спімнула 
 
Та й тяженько так зітхнула: 
 
«Він мене не розумів!» 
 
Далі скочила в культуру, 
 
Ворожбу, літературу, 
 
Стрій, політику і спів. 
 
 
 
Я потакую й смакую, 
 
Та для форми десь-якую 
 
Опозицію зведу; 
 
Малпа спорить, гарячиться, 
 
Бачу, потік не скінчиться, 
 
Тож, наївшись, більш не жду. 
 
 
 
«Пані люба, я щасливий, 
 
Що такий тут скарб правдивий 
 
Несподівано знайшов! 
 
Тут скріпив я тіло й душу, 
 
Та простіть, спішити мушу, 
 
Та прийду швиденько знов». 
 
 
 
Малпа щось там ще плескала, 
 
Я не слухав, як дам драла, 
 
Коло Вовка опинивсь. 
 
«Ах, Микито, я тут гину, 
 
А ти там цілу годину! 
 
Ну, приніс що? Пожививсь?» 
 
 
 
«Пожививсь,- говорю,- брате, 
 
Та з собою страву брати 
 
Не подоба, просто стид. 
 
То ти йди до хати, друже, 
 
Малпа гостям рада дуже, 
 
То й тебе вона вгостить». 
 
 
 
Вовк у хату. Я се бачу, 
 
Добре знаю вовчу вдачу, 
 
То під стінку притуливсь, 
 
Слухаю. Ось Вовк вітаєсь, 
 
Малпа щось його питаєсь,- 
 
Вовк на лавці розваливсь. 
 
 
 
«Дай обідать, Малпо глупа! 
 
А се що? Чортяток купа? 
 
Ну, та й погань, боже крий! 
 
Та-бо й ти - хай дундер свисне! 
 
Глянеш - молоко аж кисне… 
 
Ну, а де твій чорт старий?» 
 
 
 
Так Вовчисько ляпав здуру. 
 
А втім Малпа цеглу з муру 
 
Як ухопить, як шпурне 
 
В саму морду - боже любий! 
 
Висипала штири зуби… 
 
Мій Неситий як ревне! 
 
 
 
Був би Малпу вбив на місці, 
 
Ба, коли Малпи звинниці, 
 
Як не скочать діточки: 
 
Сей камінням Вовка пряжить, 
 
Той знов очі видрать важить, 
 
Двоє хапле за дрючки. 
 
 
 
Лущать, б'ють без милосердя! 
 
Ледво-не-ледво відпер я 
 
Двері й крикнув: «Вовче, йди!» 
 
От він вискочив в тій хвили, 
 
Бо були б його убили, 
 
Ніби гамана жиди. 
 
 
 
Відтоді у Малпи Фрузі 
 
Став я в ласках по заслузі, 
 
Вовк же гірший полину. 
 
Тож я вірю щастю свому: 
 
Серед бурі, серед грому 
 
Інші тонуть, я сплину». 
 
 
 
Отака велась розмова, 
 
Поки шляхом Лис до Львова 
 
Враз з Бабаєм дочвалав! 
 
Саме в пообідню пору 
 
На майдані просто двору 
 
Він на суднім місці став.