Динамо Харків. Вибрані вірші

1994
  
«За хвилину до того, як випаде дощ…»
 
 
 
За хвилину до того, як випаде дощ,
 
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
 
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
 
твого тіла і враз його стиснуть.
 
 
 
Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
 
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
 
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
 
відчува деформації у власному тілі.
 
 
 
Сміх, що має до мене назавтра прийти,
 
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
 
За хвилину до того, як з’явишся ти, —
 
я тебе передчую.
 
 
1993
  
«Тарас Григорович Шевченко…»
 
 
к. х. б.
 
 
 
Тарас Григорович Шевченко
 
зітхнув поважно й непричетно
 
дістав годинника старого
 
і рушив повагом в дорогу
 
 
 
він йшов врочисто тихим містом
 
в пивницях пиво пив імлисте
 
стріляв цигарку в перехожих
 
такий живий такий несхожий
 
 
 
дівчата парфумами вкриті
 
просили в нього закурити
 
їм отвічав не вельми чемно
 
Тарас Григорович Шевченко
 
 
 
він врешті втік із цього міста
 
він зник із сяючого місива
 
і в черешневій квітній піні
 
його зустріли перші півні
 
 
1992
  
«Якось-таки ти виріс в цій шпарці поміж держав…»
 
 
 
Якось-таки ти виріс в цій шпарці поміж держав,
 
притулків, монархів, анархів, єврейських громад, республік,
 
стримуючи зубами язик, щоби не так дрижав,
 
ти завжди сприймав спілкування передумовою куплі-
 
продажу свого ближнього, тож за першої нагоди
 
наважився позбутися пут, котрими тебе в’язали,
 
тобто змінити провалля Сходу,
 
серед якого вижити був не годен,
 
на збудовані значно західніше залізничні вокзали.
 
І потім, підстрелений на кордоні,
 
ти, що вже мав потонути давно,
 
все ж тримав у пам’яті небо, котре здавалося чистим,
 
і надійно сховані золоті червінці, які тягнули на дно,
 
зводячи на пси твій потяг вирватися за межі Вітчизни.
 
Власне, це був, скоріше, заплив, аніж втеча.
 
З обох берегів лише прикордонники, затримавши хід,
 
дивились, як повільно тебе розвертала течія,
 
ніби церкву — головою на Схід.
 
 
  
«Іринко, насправді це все дуже важливо…»
 
 
 
Іринко, насправді це все дуже важливо,
 
Мені все це чимось нагадує сальто —
 
Ти маєш рухи дорослої жінки
 
І губи з присмаком асфальту.
 
 
 
І це, ніби плата за колишні огріхи,
 
Коли, розпорошуючи за словом слово,
 
Дівчинка лущить волоські горіхи
 
І дівчинці, певно, з цього кайфово.
 
 
 
Проте є шлях — півдоби на Захід
 
Потяг мчатиме швидко й прудко,
 
Де на Дніпрі жовтаві хінці
 
Виловлюють рибу довгими вудками.
 
 
 
І заманюючи їх під в'язку поверхню,
 
Душ рибальських руйнуючи шлюзи,
 
Наповнюючи собою нічну акустику,
 
Русинки-русалки співають блюзи…
 
 
 
…Ти не слухаєш мене — ти погано вихована,
 
В півдоби різниця між нами.
 
Тому ти не побачиш, як нервово вгинається
 
Перший сніг під твоїми ногами.
 
 
  
«Диск вечірнього сонця блазнювато навис…»
 
 
 
Диск вечірнього сонця блазнювато навис
 
Над обдертим автобусом, що прямує між прерії,
 
Слобідських поселенців запилений віз
 
Підповзає під небо без валіз і без віз
 
В ці зі Сходу ворота, навіть ні, краще — двері.
 
Тут суцільні пустелі, тут золото й хліб,
 
Темношкірі мулатки — безсоромні і хтиві,
 
Перетравлюють спирт майже так, як і флірт,
 
Сторожкі амазонки сухої землі
 
П’ють горілку і членствують в комсомольськім активі.
 
Отже, все як було, всюди сталість часів,
 
Йде саджання картоплі й дозрівання потенції.
 
Заплювали автобус діти синіх степів,
 
А на хвилях чадної гарячої течії
 
Зависає надірваний блюзовий спів.
 
Це занепад епохи, це п’янкий декаданс,
 
Захмелілі ковбої, комуністи і фермери
 
Заселяють уперто слобожанський Клондайк,
 
В рурі степу зникає травнева вода,
 
Й цвинтарі переповнено нічними химерами.
 
Все прямує вперед, і автобус згори,
 
Мов блискучий акваріум, висвітлюють промені,
 
Його нутрощі повняться спинами риб,
 
Бруд луски і кісток уповільнений скрип —
 
Це і є громадяни — покірні й безкровні.
 
Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт —
 
Ця країна загиджена ними по вінця,
 
Я сприйняв, я змирився, затих і стерпів,
 
Я прямую німим лабіринтом степів,
 
А навколо доконує хвора провінція.
 
 
1993
  
Варшава
 
 
 
З травневих верлібрів, дощів і полюцій
 
ми завжди виходимо якось миршаво.
 
Дитинко, ми наслідки цих революцій,
 
поглянь, як нам світить зогнила Варшава.
 
Бо сонце щоночі тіка до Європи,
 
бо привид страху ще блудить тілом.
 
Дитинко, отут чи навряд що поробиш,
 
якщо це бажання ще не відлетіло.
 
Бо маєм лиш воду з долоні випиту.
 
Зростають цвяхи поміж пальців предтечі.
 
І патологічна відсутність Єгипту
 
унеможливлює спробу втечі.
 
Це, певно, посіяна в нас ущербність —
 
потреба шляху, до якої звикли.
 
Тому безпроблемно сприймаються щебінь,
 
розбиті дороги й старі мотоцикли.
 
Попереду нас не чекають, дитинко,
 
зневага батьків чи народна пошана.
 
Хоч завжди існує кінцева зупинка,
 
повір, що навряд чи то буде Варшава.
 
Бо, розумієш, ці зіпсовані крани
 
не відповідають за воду пролиту.
 
Ти мітиш йодом отримані рани,
 
ти сонно читаєш нічну молитву:
 
Зійди, освято, на все, що робили,
 
на все, що значили нечутним ліком…
 
Мої долоні, мов дві рибини,
 
спрагло тиснуться до мокрих вікон.