Динамо Харків. Вибрані вірші

1995
  
«Пепсі…»
 
 
 
Пепсі,
 
лиши мені тепле взуття і сухе волосся.
 
Заводи і фабрики Лівобережжя
 
кінчають від тиску своєї любові.
 
 
 
Дивись, як тоншає листя,
 
як легке підпільне багатоголосся
 
ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові.
 
 
 
Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві;
 
мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники.
 
Тепер ось почнуться завії —
 
нові сторінки у загальному спротиві,
 
почнеться різдвяний драп, опалення, щедрі затяжки.
 
 
 
Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду,
 
з давленими цитринами,
 
з танковими формуваннями.
 
Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду,
 
так і не змігши відмовитись від награного хвилювання.
 
 
 
Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці,
 
якщо вона стане мотати жовані плівки,
 
місити цей суглинок,
 
дай, Боже, ніжності до її навчених пальців,
 
дай, Боже, співу до її слухавок.
 
 
 
Саме з’явиться привід не виходити з дому,
 
розписувати авторучки, плекати шлункову судому.
 
 
 
Пливе косяк широкою річкою.
 
В’ється дим сирою вуздечкою.
 
 
 
З лівого боку сходить місяць
 
над моєю аптечкою.
 
 
1997
  
Пластунка N
 
 
 
Так відступало твоє дитинство —
 
ставився голос, губились друзі,
 
високо в небі міцно і стисло
 
висло життя, мов сережка у вусі.
 
 
 
Так ми жили — голосні й недолугі,
 
вплетені в часу стрічку трофейну,
 
блудні поборники буґі-вуґі,
 
скурвлені діти міцного портвейну.
 
 
 
Ти одягала військові боти,
 
бігла до школи — пенал, олівчик.
 
Все ще попереду — перші аборти,
 
татові джинси, мамин ліфчик.
 
 
 
Ще підіймало звивисту хвилю.
 
Срібна розгромлена клавіатура
 
ще формувала основи стилю —
 
так починалася контркультура.
 
 
 
З теплими гільзами «Біломору»,
 
з ковдрами битих студентських акцій
 
так наполегливо рвався угору
 
змучений блюз твоїх менструацій.
 
 
 
Що нас єднало? Загоєні сварки
 
падали в ніч, як у воду весла.
 
Ми відкривались, творили шпарки.
 
Теплі вітри мимоволі занесли
 
 
 
смуток у душі, мов мед у соти.
 
Як ми трималися, Бога ради! —
 
попри усі божевільні гризоти,
 
попри задрочки радянської влади.
 
 
 
Цим і завершилось. Тлінь мажорна,
 
стишена хвиля, сутінь озерна.
 
Схиблений час розтинає, мов жорна,
 
спільного досвіду темні зерна.
 
 
 
Тільки я знаю — між гострого віття,
 
в перенасиченій біосфері
 
так лише варто вживати повітря,
 
так лише слід прочиняти двері.
 
 
 
Липне до уст почуття морфеми —
 
альтернативна прозора вода ця.
 
Те, що було, не розіб’єш на теми.
 
Так ми кохали. І нам — воздасться.
 
 
1997
  
Цитатник
 
1995
   
«Будда сидів на високій могилі…»
 
 
 
Будда сидів на високій могилі,
 
Будда споглядав будяків цвітіння.
 
Навколо степи і баби похилі,
 
й країна — спорожнена тиха катівня.
 
 
 
Старий адвентист між мандрованих дяків
 
або ж дяків, хоч яка в тім різниця?
 
Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,
 
що спустять твої мідяки по пивницях.
 
 
 
Будда відпустив оселедця по плечі,
 
читав барокові євангельські мантри,
 
водив за собою зграї малечі,
 
в корчмі заливаючи про власні мандри.
 
 
 
Хоробрий Будда зупиняв ординців,
 
лякаючи пеклом, обіцяючи карму,
 
і знову з бабами сидів наодинці,
 
дивився на степ, мов на згублену карту.
 
 
 
Похилий Будда забирався в дзвіниці,
 
дивився на степ і молився на сонце —
 
великий і грішний, чистий і ниций,
 
забувши тенденції, відкинувши соціум.
 
 
 
Померлий Будда лежав на могилі,
 
розгублено навстіж розкинувши руці.
 
І баби, мов коні, під спекою в милі
 
іржали до сонця в журбі та розпуці.
 
 
1993
  
Генерал Юда
 
 
 
Пізно увечері впав сніг
 
Бинтами бруду на груди.
 
Нагноєні рани в ліжку тіснім
 
Зализує хворий Юда.
 
Солоно-зимовий присмак пустелі,
 
Що насіда звідусюди,
 
І павутинням звисають зі стелі
 
Згадки старого Юди:
 
Нервові рухи, промови палкі,
 
Посмішок впевненість люта —
 
В багнетний бій на чолі полків
 
Ішов генерал Юда.
 
Валились мури, знищені вщент.
 
Повішені висли високо.
 
І в місто, залите гарячим дощем,
 
Входило чорне військо.
 
Біліла сіль, якою кропив.
 
Кров — предтечею Суду.
 
І люди похапливо падали в пил
 
Під ноги Великому Юді.
 
Так сталася мрія одвічна твоя,
 
Природна, як все, що сталось.
 
Та вже непомітно, як у нору змія,
 
В тіло вповзала старість…
 
Несли на цвинтар хоругви згризлі.
 
Плакали важко й нещадно.
 
І грався в дитячій порожніми гільзами
 
Його маленький нащадок.