Котигорошко
А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату, — замалим хати не розвалив.
—
Оставайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в світ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі, іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
—
А що ти, чоловіче, робиш?
—
Гори розпихаю, щоб шлях був.
—
А куди йдеш? — питає Котигорошко.
—
Щастя шукати.
—
Ну то й я туди. А як ти звешся?
—
Вернигора. А ти?
—
Котигорошко. Ходім разом!
—
Ходім!
Пішли вони. Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою, так дуби й вивертає з корінням.
— А що ти, чоловіче, робиш?
—
Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
—
А куди йдеш?
—
Щастя шукати.
—
Ну то й ми туди. А як звешся?
—
Вернидуб. А ви?
—
Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!
—
Ходім!
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою; як крутнув вусом, так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
—
А що ти, чоловіче, робиш?
—
Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
—
А куди йдеш?
—
Щастя шукати.
—
Ну то й ми туди. А як звешся?
—
Крутивус. А ви?
—
Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!
—
Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — Вернигора перекине; де ліс — Вернидуб виверне; де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, — коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема.
—
Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:
—
Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.
Коли хтось стукає в двері:
—
Відчини!
—
Не великий пан, відчиниш і сам! — каже Вернигора.
Двері відчинилися, і знов хтось кричить:
—
Пересади через поріг!
—
Не великий пан, перелізеш і сам!
Коли влазить дідок маленький, а
борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини шматок шкіри видрав та й подався.
Вернигора крутивсь, крутивсь, якось одірвав свого чуба, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
—
А чого ти запізнився з обідом?
—
Та задрімав трохи…
Наїлись і полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:
—
Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
—
Відчини!
—
Не великий пан, відчиниш і сам!
—
Пересади через поріг!
—
Не великий пан, перелізеш і сам!
Коли лізе дідок маленький, а борода
на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини шматок шкіри видрав та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство:
—
А що це ти з обідом спізнивсь?
—
Та задрімав, — каже, — трохи…
А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.
На третій день зостався Крутивус, — і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
—
Ну й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. Он наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:
—
Відчини!
—
Стривай, відчиню, — каже Котигорошко.
Відчинив двері — аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
—
Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
—
А чого тобі? — питає Котигорошко.
—
А ось побачиш чого, — каже дідок, доп’явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:
—
То ти такий! — та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив її там.
—
Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.
Приходить він у хату, — вже й товариство поприходило.
—
А що обід?
—
Давно впрів!
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
—
А ходіть лиш, я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем і потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та ремені з спини драв.
— Е, — каже Котигорошко, — коли він такий, то ходім його шукати.
А де дідок того дуба тяг, там так і знати, що волочено, — вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:
—
Лізь туди, Вернигоро!
—
А цур йому!
—
Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.
—
Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
—
Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали, — таки сягнули до дна — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, — аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, а там усе так і сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, — аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що у світі кращої нема!
—
Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
—
Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.
—
Е, — каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.
—
Не вб’є! — каже Котигорошко. — То ж я йому й бороду защемив. А ти ж чого тут живеш?
—
А я, — каже вона, — королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
—
Ну то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли й справді: сидить дідок і вже бороду визволив
з дуба. Як побачив Котигорошка, каже:
—
А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
—
Де вже, — каже Котигорошко, — миритися — битися!
От і почали вони битися. Бились-бились, таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Підійшов до ями та й гукає:
