Цар соловей

IV
 
 
Нічка тиха. Зорі світять,
 
В небі місяць грає.
 
Степ туманом обгорнувся
 
І сном засипає.
 
 
 
Не шумить сухий чорнобиль,
 
Коник не стрекоче,
 
Перепілка не співає,
 
І вуж не сикоче.
 
 
 
І дрімає степ широкий,
 
І кругом біліє,
 
Тілько свіжая могила
 
На степу чорніє.
 
 
 
І в могилі Соловей-цар
 
Сном опочиває.
 
Над могилою царевич
 
Варту відбуває.
 
 
 
Відбуває самий старший,
 
Батька виглядає
 
І сумнії свої думи,
 
І співи співає.
 
 
 
Вдруг по степу загуділо,
 
Затряслась могила,
 
І царевич ізжахнувся:
 
Північ наступила.
 
 
 
І дух царя Соловея
 
Став наверх могили.
 
Як діамант, його шати
 
Пишнії світили.
 
 
 
І на вінку на смертельнім
 
Квітки виростали,
 
Виростали, розпукали,
 
Чоло обвивали.
 
 
 
І говорить він до сина:
 
«Сину ти мій милий!»
 
Іди, сину, ти на захід,
 
Вліво від могили.
 
 
 
Там ти будеш між горами
 
Свою землю мати.
 
Там ти будеш сам по собі
 
Царем царювати.
 
 
 
А за теє, що вартуєш
 
Ти могилу сюю,
 
Я сопілку золотую
 
Тобі подарую.
 
 
 
І як сумно в ню заграєш,
 
Усе засумує;
 
А як весело заграєш,
 
Усе затанцює».
 
 
 
Дух іздимів, і на землю
 
Ще роса не слала,
 
Як сопілка на могилі
 
Золота лежала.
 
 
 
І узяв її царевич,
 
З браттями простився
 
Та й на рідну сторононьку
 
Жити віддалився.
 
 
V
 
 
В другу нічку середущий
 
Варту відбуває
 
І стрілою на могилу
 
Землю підгортає.
 
 
 
І опівніч наступила,
 
Степ заколисався,
 
І дух царя Соловея
 
Сину показався.
 
 
 
І говорить він до сина:
 
«Сину ти мій милий,
 
Іди, сипу, ти на захід,
 
Вправо від могили.
 
 
 
Там з лісами і звірами
 
Будеш землю мати,
 
Там ти будеш царювати,
 
Звірів полювати.
 
 
 
А за теє, що вартуєш,
 
Ти могилу сюю,
 
На потіху тобі, сину,
 
Коня подарую.
 
 
 
І як схочеш полювати
 
В добрую годину,
 
Через вуха лиш коневі
 
Перелізеш, сину».
 
 
 
Дух іздимів. Іще в небо
 
Зорі не уплили,
 
А вже коник вороненький
 
Стояв край могили.
 
 
 
І повів коня царевич,
 
З братом розпростився
 
І на рідну сторононьку
 
Жити віддалився.
 
 
 
В третю нічку наймолодший
 
Варту відбуває
 
І десятую бутельку
 
З горя випиває.
 
 
 
І опівніч наступила,
 
Степ заколисався,
 
І дух царя Соловея
 
Сину показався.
 
 
 
І говорить: «І ти,сину,
 
Хоть не вартий того,
 
А повинен долю взяти
 
В царя, батька свого.
 
 
 
Будеш, сину, мою землю
 
І мій палац мати,
 
Там з царицею ти будеш
 
Разом царювати.
 
 
 
А за теє, що вартуєш,
 
Я і сам не знаю,
 
Чим я тебе, п'яний сину,
 
Дарувати маю».
 
 
 
«Чим же, тату, дарувати?
 
Таку бочку дати,
 
Щоб із неї пити-пити
 
І не випивати».
 
 
 
Дух іздимів, зорі згасли,
 
І роса упала.
 
Аж тоді наверх могили
 
З вином бочка стала.
 
 
 
І пішов царевич з нею
 
І, ідучи, впився.
 
І в палаці на порозі
 
П'яний повалився.
 
 
VI
 
 
Ще причепа не проспався,
 
Лежить на порозі,
 
А вже Канчук з його військом
 
Б'ється па дорозі.
 
 
 
Да воно пак і не страшно:
 
В него війська много,
 
Та усе народ добірний,
 
Іден у їдного.
 
 
 
Да й Канчука з його військом
 
Лихо не узяло!
 
Бо вже справного такого
 
В світі не бувало.
 
 
 
І два війська ізійшлося,
 
Як дві сильних тучі;
 
Як блискавка, замигтіли
 
Палаші блискучі.
 
 
 
І без жалю січе палаш,
 
Списа серце коле,
 
І валяться трупом люди
 
На криваве поле.
 
 
 
Що раз гірше Канчукове
 
Військо налягає.
 
Що раз слабше його силу
 
Друге відбиває,
 
 
 
І сонечко на полудень
 
Іще не ставало,
 
А причепи усе військо-
 
Покотом лежало.
 
 
 
Крик і галас у столиці:
 
Канчук у дорозі!
 
І цариця свого сина
 
Будить на порозі.
 
 
 
І причепа пробудився -
 
Нічого діяти!
 
Схватнв бочку перед себе,
 
Давай утікати.
 
 
 
Тілько бочка будь здорова,
 
Пропадай, столице!
 
Пропадайте ви, палаци,
 
Й ти, стара царице!
 
 
 
А тим часом під столицю
 
Канчук підступає
 
І гарматами залізні
 
Брами розбиває,
 
 
 
Розбиває і ламає
 
Срібную дорогу
 
Їв палаці добуває
 
Золоту підлогу.
 
 
 
І все військо нахапало
 
Срібла по кишені.
 
Осавули й отамани -
 
Злота повні жмені,
 
 
 
А царевич - діаманти.
 
І пішли з столиці...
 
Ще спасибі, що не вбили
 
Бідної цариці.