Цар соловей

 
Був собі журавель куций,
 
Хвіст закарлючив,
 
Наносив сінця
 
Повні ясельця.
 
Червона шапочка,
 
Красная казочка.
 
Чи казати, чи ні?
 
Приказка
 
  
Руданський С. В.
 
ЦАР  СОЛОВЕЙ
 
(Казка)
 
 
 
ЧАСТЬ ПЕРША
 
I
   За горами, за морями
 
 
Єсть велике царство:
 
Могучого Соловея
 
Сильне государство.
 
 
 
І в тім царстві круту гору
 
Річка підмиває;
 
Над горою Соловея
 
Пишний палац сяє.
 
 
 
Стіль - шкляная, в діамантах,
 
Стіни - криштальові,
 
Скрізь підлога золотая,
 
Двері - брильянтові.
 
 
 
У палаці на високім
 
Золотім помості
 
Стоїть престол Соловея
 
З слонової кості.
 
 
 
І на нім лежить держава,
 
Скіпетр і корона,
 
І шайки правдиві висять
 
На вагах закона.
 
 
 
І брилює царський палац,
 
Грає, як зірниця,
 
А навколо розвинулась
 
Пишная столиця.
 
 
 
І столиця вся обмита
 
Крепкими мурами,
 
І ті мури замикають
 
Дві залізних брами.
 
 
 
І від мідної дороги
 
З брами, як віднога,
 
Йде до самого палацу
 
Срібная дорога.
 
 
 
І землі ж мав Соловей-цар -
 
Боже, твоя воле!
 
На полудень степ тягнувся,
 
На опівніч - поле.
 
 
 
І як степ той, так і поле
 
Упирали в море;
 
На заході цілу землю
 
Розділяли гори.
 
 
 
І на північ від тих горів
 
Землю пущі вкрили,
 
На полудень росла травка
 
І джерела били.
 
 
 
І щасливо царював він:
 
Ворогів не було;
 
На заході було тихо,
 
Ніби сном заснуло;
 
 
 
З опівночі і з полудня
 
Брилювало море,
 
Да й з восходу йому було
 
Не велике горе.
 
 
 
Хоч Канчук, царевич сильний,
 
По степу шатався,
 
Но і той із Соловейком
 
Воювать боявся.
 
 
II
 
 
Була в царя Соловея
 
Красная столиця,
 
Но ще краща в него була
 
Молода цариця.
 
 
 
І любились цар-цариця,
 
Нігде правди діти;
 
І на радість і потіху
 
Дав їм господь діти.
 
 
 
Мали вони за три роки
 
Три хороших сина.
 
І першая із них була
 
Добрая дитина.
 
 
 
Така тиха, така мила!
 
Лиш на попі стала.
 
Вже від рання до смеркання
 
Поля не кидала.
 
 
 
Все на полі, все на паші
 
З чередою ходить
 
І всі думи свого серця
 
Співами виводить.
 
 
 
І найбільше з него втіхи
 
Цар з царицей мали
 
І царевича малого
 
Пастушком назвали.
 
 
 
Середущий не так добрий,
 
Як проворний вдався
 
І ніколи, як і перший,
 
Дому не тримався,
 
 
 
Вигнув дужку з обичайки,
 
Зав'язав струною,
 
Зробив стрілку з очерету,
 
Засмолив смолою.
 
 
 
І бувало тілько встане,
 
З рання до смеркання
 
Скрізь ганяє і стріляє,
 
Робить полювання.
 
 
 
І із него цар-цариця
 
Свою втіху мали
 
І царевича малого
 
Всі мисливим звали,
 
 
 
Третій син їх був причепа,
 
Так і називався.
 
Чи від того, що він льоху
 
Нігди не кидався,
 
 
 
Чи від того, що до бочки
 
Коли прип'ялиться,
 
То бувало тягне-тягне,
 
Поки не звалиться;
 
 
 
Чи від того, що бувало
 
П'яним хилитався
 
І, щоб тілько не упасти,
 
Він за все чіплявся.
 
 
 
Так і жили й виростали
 
Царськії синочки;
 
Іден в полі, другий в лісі,
 
Третій коло бочки.
 
 
III
 
 
Ще цариця чує силу,
 
Ще й надію має,
 
Но Соловей занедужав,
 
Смерті виглядає.
 
 
 
Виглядає свої смерті
 
На гладкій підлозі,
 
Збілів волос його чорний,
 
Ніби на морозі.
 
 
 
І ослабли сухі руки,
 
Холодіють ноги,
 
І не може він підняти
 
Голови з підлоги.
 
 
 
Гаснуть очі, як ті зорі,
 
І життя згасає;
 
І жахнувся Соловей-цар
 
І дітей скликає.
 
 
 
І царевичі зійшлися,
 
Коло него стали,
 
Коло него разом стали,
 
Гірко заридали.
 
 
 
«Діти мої! - батько каже.
 
Нічого ридати!
 
І цареві, хоть і цар він,
 
Треба ж умирати.
 
 
 
Як умру я... Діти-діти...
 
Станьте, не ридайте!..
 
Як умру я, моє тіло
 
В степу поховайте.
 
 
 
І по колії три ночі
 
Ходіть вартувати:
 
Там я буду свою землю
 
Дітям роздавати».
 
 
 
І насилу Соловей-цар
 
Руку підіймає;
 
Сини плачуть і ридають,
 
Він благословляє.
 
 
 
І царевичі склонились,
 
На коліна стали
 
І останній раз живого
 
Батька цілували.
 
 
 
Незабаром по умершім
 
Діти голосили;
 
Незабаром мертве тіло
 
В степу хоронили.
 
 
 
Хоронили й поховали,
 
Богу помолились,
 
Повернулись до палацу,
 
Сіли, зажурились.
 
 
 
Стали вагу розважати,
 
Думоньку гадати,
 
Як-то каждому прийдеться
 
Нічку вартувати.