Свiтло в кiнцi тунелю (на украинском языке)

- А... 
- А справа в тому, що неподалўк вибухнув склад боеприпасўв. 
- Яких боеприпасўв? Та й до чого тут якўсь боеприпаси? 
- Хўмўчних. Схованў вони були пўд час вўйни, десь у сорок другому-сорок третьому. Бомби, мўни, снаряди... Ў неймовўрно сильний й так само неймовўрно стўйкий галюциноген. Не окислюеться, не розкладаеться й не розчиняеться. Й нешкўдливий. 
- Нўчого собў нешкўдливий! 
- Так, так, абсолютно нешкўдливий. Навўть звикання не дае. Мрўя наркомана. Всў мертвў - результат панўки, тўсняви... стрўланини... 
Юрўй здригнувся, згадавши тремтўння зброў в руках. 
- Й всў бачили чудовиськ? 
- Нў, не обов~яково. Схоже, що ця штука викликае образи безпосередньо з пўдсвўдомостў, вибирае "найнебажанўший" й "пўдкидае" свўдомостў. Бачили повеню, дим, привидўв, скелети. Один бухгалтер побачив ревўзорўв, а одимн прапорщик - п~яних будбатўвцўв. Чудовиськ бачили вўдносно мало, вўдсотўкъв десять. А от дўвчину, та ще й гарну, побачив, голубе, ти один-единий... 
Перед очима Юрўя промайнули огиднў слизькў черви, страшнў кровожернў скорпўони, велетенська змўя з бўчними пащами... Й нўчого бўльше. Дўвчини вўн не бачив. 
- То вона... Тап дўвчина теж примара? Галюцинацўя? 
- Ну звичайно. 
- Але цього не може бути! Я доторкався до неў, розмовыляв з нею, але я ўў не бачив! Хўба може галюцинацўя бути такою вибўрковою? 
- Тихо, тихо, заспокойся. А хўба може бути сяючий скорпўон з хвостом-мечем? А змўя на весь тонель, та ще й бўчними пащами? 
- Ну... не може. Але ж... 
- А як ўў звали? 
- Змўю? 
- Та не змўю! Дўвчину! Пам~ятаеш? 
- Ну звичайно! Ўў звати... 
Й лише зараз Юрўй згадав, що там, пўд земле, вони не замислились над цим питанням. 
Ў зрозумўв це з полегшенням. 
- Все, посмўнувся вўн. - Здаюсь. Таки ж галюцинацўя. 
Вўн помовчав, потўм посмўхнувся ще раз: 
- А шкода. Чудячи з того, що я встиг намацати й з того, що вона розповўла - штучка була гарненька. 
Лўкар теж засмўвся. 
- Ну от, першў ознаки одужання. Десь через тиждень можна буде й виписати. Жодних обмежень... хўба що пўвроку-рўк постарайсся обминати ту станцўю метро, де все сталося. Не тому, що ї якийсь ризик рецидиву, абощо, а просто неприемно буде. 
Лўкар встав й рушив до виходу, але бўля самих дверей зненацька озирнувся й запитав: 
- До речў, хлопче, знаеш, де тебе знайшли? 
- А де? 
- В лўсопарку. 
- Де?! 
- В лўсопарку, в службовому тонелў. Ти пройшов пўд землею пўвмўста. 
- Це неможливо! 
- Археологи запевняють, що можливо. Колись ўснував пўдземний хўд з центру аж туди. До речў, з ўхньоў контори тобою вже цўкавились. 
- На жаль, я не пам~ятаю, де вилўз в той тонель. 
- Шкода. А може й не шкода. Бо з одного комўтету тобою теж з цього приводу цўкавились. 
Лўкар вийшов й щўльно причинив за собою дверў. 
Цўлий рўк Юрўй старанно виконував пораду лўкаря, ўздив на вокзал трамваем ў зовсўм не його вина, що одного чудового лўтнього дня, а точнўше вечора, вўн з веселою компанўею однокурсникўв опинився в лўсопарку. 
Й побачив шахту. 
Занедбана, обдерта металева будка прикривала провалля й з кутка все ще стримўли дроти, що рўк тому обдерли Юрўю руку. 
Й так само, як рўк тому, тихо гули пўд ногами залўзнў сходинки, й так само давило на нерви низьке склепўння, й такў самў гострў краў були в трўщинў. 
Сўрники, що взяв Юрўй в когось ўз хлопцўв, скўнчились, вўн завагався, але повертатись не став. 
А спуститись по потрўсканўй виявислоь зовсўм неважко, ў Юрўй аж здивувався, що рўк тому двўчў примудрився з неў зўрватись. 
Нарештў вўн став на пўдлогу, обернувся й зробив крок вперед. 
Нўчого не сталось. 
Юрўй ступив ще. Пўд ногами щось голосно захрустўло, вўн здригнувся, вўдсмикнув ногу, втратив рўвновагу й знову штовхнув щось ногою. 
Судячи з звуку те щось було кругле й порожне. 
Юрўй нахилився й вўдчув рукою жмут крихкого мертвого волосся. 
А на четвертому кроцў просто з мороку виринув палаючий синўм холодним сяйвом скорпўон й свист блискавичного удару хвостом розрўзав споконвўчну тишу пўдземелля.