Люди та зорi

Вона заридала, впаши головою йому на груди. 
- Я... Я люблю тебе, Джур! Невже ти не бачив, невже не розумўв цього, коханий? Невже ти не знав, що менў начхати було на людство й Землю, невже не вўдчув, що тўльки заради тебе я кинулась слўдом, слўдом за тобою, в минуле, Джур! 
Хелл встав й з болўсною гримасою витяг нўж з грудей. 
- Ти живий! - скрикнула Їлена. Зовсўм як колись давно-давно... двўстў рокўв тому попереду. 
- Так, - спокўйно вўдповўв той. - Менў вже нўщо не зашкодить. Хўба що ядерний вибух. Прощай. 
- Нў! - ўстерично завищала Їлена. - Нў! Нў!! Нўўўўў!!! 
Тўло Хелл почало розчинятись в повўтрў. 
Щось зблиснуло, дўвчину вўдкинуло до кущўв. Лўва долоня потрапила на щось гладеньке, холодне й металеве. Їлена судомним рухом стиснула те щось у руцў. 
Й встигла вўдчути, як радо подались назустрўч один одному два шматки важкого блискучого металу. 
А Хелл вже не мав дўла до цього. Нова ўнформацўя, цўлў потоки знань, злива енергў? ринули на ньог звўдусўль. Вўн вўдчував одночасно шурхўт мурах пўд ногами й гуркўт землетрусу по той бўк планети, зўткнення двох електронўв в дротинцў та вибух Надново? в сусўднўй галактицў, коливання кваркўв й гравўтацўйний шепўт далеких зўрок. 
Й зорў простягли до нього руки-променў й радо прийняли до свої? родини. 
А на мўзернўй, закинутўй на самий край Всесвўту порошинцў-планетў, де народилась колись нова ўстота, повўльно розвўювались атоми, що секунду тому належали тўлу гарненько? бўляво? дўвчини. 
Дўвчини, що кинулась за сво?м коханим в безодню минулих столўть, жўнки, що все життя розривалась мўж почуттям й почуттям обов'язку. 
Жўнки, яка кохала.