Комедія з убивством
— А ви знаєте, вона там уже не сидить. її до іншої колонії перевели. Якась спеціальна. Там, сказали, можна буде паралельно інститут закінчити — це раз. І два — скоротити строк аж наполовину. Щоправда, чомусь переписку і побачення там забороняють. Напевне, щоб менше знали, бо це ж усі туди проситися стануть… ви тільки нікому не кажіть, бо з усіх нас підписку взяли про нерозголошення, аж на двадцять п'ять років. Уявляєте?
— Що ж ви так одразу мені розказали?
— Ну, ви своя людина, про цю колонію і без мене, напевне, знаєте. Мене, щоправда, попередили, доки сестра не відсидить, то виїзд за кордон заборонено. Але то нічого. Я туди й не збираюсь. Аби їй добре було…
Я зрозумів, що знову опинився у безпосередній близькості до якоїсь чергової таємниці. Можливо, так само небезпечної, як історія зниклого поїзда, а можливо, ще небезпечнішої. Бо я знав, що офіційно таких колоній з таким режимом на території Радянського Союзу і близько не існує.
Від автора: Єдиний, хто безвинно постраждав у цій історії — редактор багатотиражки. Його обійшли з обіцяною квартирою — бо треба ж було покарати когось із непричетних. Незабаром він звільнився з «мотьчиної фабрики» і, рятуючись від колишньої дружини, забіг чи то в Адигею, чи то в Гірську Шорію, одне слово, куди не ходять поїзди. У 1998-му абсолютно випадково наші шляхи перетнулися в Мінську. З'ясувалося, що колишній король багатотиражки врешті-решт осів там і завідував кореспондентським пунктом якогось московського видання.
Щодо таємничої колоші, куди перевели молоду вбивцю, т о її секрету Олекса не встиг розгадати. Хоча — є одна гіпотеза. Під час першої війни у Чечні в 96-му році російським військам страшенно дошкуляли таємничі і невловимі, як привиди, жінки-снайпери. Ні живими, ні мертвими їх ніхто не бачив, зате добре знали їхній почерк — вони відстрілювали російським воякам статеві органи. Ходили глухі чутки, що ці снайперші — випускниці якоїсь надзвичайно секретної школи із ще радянських спецслужб, конкретніше — колишні естонські біатлоністки. Можливо, і вона серед них затесалася.
І насамкінець — про річ абсолютно містичну. Вгадайте з трьох разів назву художнього салону, який відкрився же на початку двадцять першого століття саме в тому будинку, куди ній друг Олекса Сирота супроводжував зажливу даму — купувати старовинний сервіз. Правильно, «Салон антикварної художньої порцеляни». Щоправда, Дулєва там поки що немає. Навіть підробного.