Поїзд, що зник

Я вискочив на Нивках щоб ще раз проїхати тим же перегоном. Цього разу я світив не взагалі на стіну, а саме на кабелі. Вони різко скаконули вгору саме там, де я цього чекав. Сіра стіна в цьому місці не відрізнялася кольором від решти тунелю, але електромережа чомусь її старанно обминула. Мало того — трохи вище, там, куди не сягає око цікавого пасажира, мій ліхтарик висвітив попереджувальну табличку.
Що хтось стане розважатися і класти в метро п’ятаки на рейки — дурня. Піонеру зрозуміло, що колеса стукнули на стрілці. Але ще більша дурня — робити стрілку посеред перегону, та ще й біля глухої стіни. І питається: навіщо чіпляти табличку там, де її не можна прочитати?
Втім, табличка добре слугувала пострахом тунельним робочим — щоб не виникло спокуси простукати стіну. Питаєш, що на ній було написано? Стандартний текст мовою міжнаціонального спілкування, текст, до якого мені не потрібно було придивлятися у темряві, бо я знав його напам’ять.
«НЕ ВЛЕЗАЙ! УБЬЕТ!»
 
Від авторів: перша версія нашого роману «Поїзд, що зник» вийшла у 2004-му році. На той час офіційно розсекретили лише два стратегічних об’єкти радянських часів, що підпадають під визначення «інше метро».
 
Перший — це, звісно, дивні таємничі тунелі, що йдуть з Жукового острова під Дніпро. Згідно з уривчастими даними, їх почали будувати ще років за десять до Другої Світової війни. Обидва тунелі повністю залиті водою, будь-яка документація про них в уже розсекречених архівах відсутня. Є тільки версії. Найекзотичніша з них — тунелі ведуть до підземного заводу по виробництву… ядерної зброї. Ніяких серйозних досліджень об’єкту на державному рівні офіційно не проводилось.
 
У середині 90-х років минулого століття київських журналістів допустили до величезного підземного бункеру під Ботанічним садом на бульварі Шевченка. Вхід — з тунелів метро біля станції «Університетська». Організатори екскурсії пояснили, що ця споруда, начебто, законсервований на початку 80-х років підземний пункт Штабу Цивільної оборони УРСР. Оскільки з бункеру винесли все, включно з унітазами, визначити на око його призначення було неможливо. Більше екскурсій туди не влаштовували.
 
Спроби аматорських пошуків «іншого метро» завершилися трагічною загибеллю кількох юних діггерів і були припинені.
 
Нинішні господарі урядових комплексів у центрі Києва, природно, не поспішають оприлюднювати або спростовувати чутки, що багато років кружляли по Києву — начебто під ними є не тільки підземні бункери, а й тунелі, що ведуть до метро і навіть аж до Дніпра.
 
Кияни добре знають, що будівництво Куренівської лінії метро в напрямі масиву Теремки багато разів припинялося. Основна версія — потужні плавуни під Московською площею. Однак наприкінці 2008-го року в київських ЗМІ промайнуло офіційне повідомлення про те, що при прокладці перегону «Либідська-Деміївська» якраз під Московською площею прохідники правого тунелю наштовхнулись на велику залізобетонну споруду невідомого призначення. А тому офіційне відкриття лінії відклали в черговий раз. На невизначений строк.
 
Логічно виникає питання: якщо під Московською площею насправді існують потужні плавуни, то в який спосіб хтось колись, не маючи сучасної техніки заморожування таких ґрунтів, усе ж таки загнав під землю таємничу споруду? На жаль, в офіційних джерелах ця тема не одержала розвитку. Як не парадоксально, в якості головної версії призначення цього бункеру журналісти посилались на… роман, який ви щойно прочитали.
 
І останнє: вже під час горбачовської перебудови секретним розпорядженням керівництва МВС СРСР з архівів республіканського міліцейського відомства вивезли до Москви слідчі матеріали Київського кримінального розшуку. Серед них і ті, що їх вів наш друг Олекса Сирота.