Витязь у тигровій шкурі

Мовить: «Полум'я загасло, та пече вогонь повільний.
Помовчи, мене послухай і стамуй свій зойк свавільний:
Вас вернув мені живими бог, сиріт розрадник пильний».
Каже матері красуня: «Що робити нам, о мати?
Ти була в червоних строях, а вдягла жалобні шати.
Трон отець мій кинув. Горе! Більш не буде він сіяти».
Мати сльози їй втирає: «Нащо кажеш ці слова ти?»
Лик дочки вона цілує, уст її троянди ніжні,
Пестить зморене алое, мне пелюстки білосніжні,
І до Нестан-Джар говорить: «Геть покинь слова невтішні.
Ще радітимем - чекають нас утіхи дивовижні».
Реченець якийсь проходить, час минає невгамовно,-
І прийшли до них вельможі, уклонилися шановно;
Ті сонця їм навстріч вийшли, обіймали всіх любовно,
Всіх вітали, цілували поодинці, послідовно.
Від Фрідона з Автанділом співчуття було явлене.
Таріел сказав: «Цих левнів ви не знаєте, о нене!
Нас вони порятували - більше слів немає в мене -
Нам обом життя вернуло витязівство їх шалене».
Всі пішли в палац,- врочисто зустрічала їх столиця.
Мов казання привселюдне, так промовила цариця:
«Ворогів, що нас гнітили, божа знищила десниця,
А тому я можу нині і радіти, й веселиться.
Поскидайте всі жалобу! Грати треба сурмачеві,
В барабани треба бити і хвалу співати дневі.
Злотним поясом прикрасьте пишні одяги парчеві.
Хай вже більше не дзюркочуть ваші сльози по цареві!»