Витязь у тигровій шкурі

РОЗЛУКА ТАРІЕЛА З ЦАРЕМ МОРІВ ТА ПРИБУТТЯ ЙОГО ДО ФРІДОНОВОГО ЦАРСТВА
Щасно вирушили морем наречені три брати,
Знов поклявшись і надалі давню клятву берегти.
Стали, пісні заспівавши, під вітрилами пливти;
На кристали з губ їх линув промінь, виблиск ясноти.
До Асмат вони рішили посланця вперед послати,-
Він і людові Фрідона мусив звістку передати:
«Сонце йде до нас у гості, щоб поміж зірок блищати.
Ми, що досі замерзали, більш не будем замерзати».
Як до берега пристали,- сонце сіло в паланкін;
Веселились, наче діти,- зникло горе злих годин.
Ось прийшли у край, де правив дужий левень
Нурадін,- їм назустріч позбігався весь нарід зі всіх сторін.
Всі Фрідонові вельможі вийшли стріти їх на лан,
І Асмат, яка позбулась в серці кровоточних ран,
Дочекалась і щасливо пригорнула Дареджан,-
Не розтяли б і сокири рук, що стисли юний стан!
Помічницю вірну ніжно Дареджан обійняла,
Проказавши: «Скільки горя вірниці я завдала!
Але бог явив нам нині повні милості діла.
Як твоє велике серце я прославити б змогла?»
їй Асмат отак сказала: «Богу завше я в послузі,
Бо троянди не померзли, світлий місяць не на скрузі.
Смерть мені б життям здалася, якби ти була у тузі,-
Вірні панові васали ліпші, ніж усякі друзі».
Уклонилися вельможі, ревно дякуючи богу:
«Слався, боже! - шлеш ти радість і розвіюєш тривогу!
Згасло полум'я, бо нині вас побачить бог дав змогу,-
Він, завдавши рани серцю, сам зціляє душу вбогу».
Підійшли вони до левнів, цілували їх по праву;
Цар сказав їм: «Ваші браття йшли за нас на смерть криваву,
Та знайшли вони не мрію - радість вічну й величаву,
Бо, з єдиним сполучившись, збільшили стокротно славу. 
їхні смерті наше серце турбувать не перестануть,
Хоч вони отам від бога несмертельний дар дістануть».
Це сказавши, цар заплакав: сніг, і дощ, і сльози кануть,
Студенить троянди січень, і нарциси ніжні в'януть.
Всі, царя в сльозах узрівши, почали ридання шумні,
Вбитих родичів згадавши, голосили, мов безумні;
Згодом стихли і сказали: «Сонцем звуть тебе розумні,-
Хто тебе побачить,- в того никнуть наміри злодумні!
Царю, зніс ти біль нестерпний - хто зазнав такої туги?
Згинути за тебе раді ми, твої навічні слуги».
Зрік Фрідон: «Ти не печалься, ми вшануєм їх заслуги.
Бог тобі ще дасть стокротно і відради, і потуги!»
Автанділ також в печалі появив їм співчування,
І вони сказали: «Зникла у душі журба остання;
Лев знайшов пропале сонце, закінчилось їх розстання,-
Сліз не литимемо більше і зупинимо ридання!»
І вони пішли до міста, до воріт Мулгазанзарі.
Барабанний гук пролинув у розміренім ударі,
І сплітав прегарно звуки барабан з кімвалом в парі;
Позбирались горожани, аж спустіло на базарі.
Всі купці на площу вийшли, привели дітей з собою,
Лад наводила сторожа, у руках затисши зброю;
Вартовим бентежні люди завдавали непокою,-
Всі просили їх пустити на видовище юрбою.
З коней скочивши, вступили у Фрідонові палати.
Вийшли слуги,- і на кожнім злотний пояс,
пишні шати; їм під ноги простелили оксамити і брокати,
Розсипали скрізь червінці,- люди бігли їх збирати.