Витязь у тигровій шкурі

Автанділу від купецтва дяку й шану склав Усам:
«Ти нас, кволих, засоромив, повернувши силу нам;
Наше все - тобі належить, наші статки, здобич, крам.
Ми собі рішили взяти тільки те, що дав ти сам».
Витязь мовив: «Це вам, браття, хай напученням стає.
До потоків слізних ваших бог звернув лице своє;
Рятівник не я, нещасний,- він рятунок вам дає.
Нащо дар оцей для мене? Я та кінь - добро моє.
Якби я багатства прагнув, то не можна й полічити
Скарб, що мав я,- ті єдваби, оксамити й самоцвіти.
Все - марнота! Я тим часом - ваш супутник сумовитий,
Та мета у мене інша, ніж багатством володіти.
З тих багатств, що тут знайшов я, з тих клейнодів і прикрас,
Кожен з вас хай стільки візьме, скільки зможе взять за раз;
Прошу тільки: не завдайте ви мені жалю й образ,-
Для моєї справи треба, щоб сховався я між вас.
Не кажіте ви нікому, що я витязь і ваш пан; Ви кажіте:
«Це отаман, що веде наш караван».
Торгуватиму, вдягнувши гідний крамаря жупан.
Заклинаю вас братерством - не вчиніть якийсь обман».
Караванники зраділи, чувши те, що витязь рік;
Всі прийшли, йому вклонились: «Ти нам щастя дав навік,-
Просиш ти того, що просить в тебе кожен чоловік.
Вірно ми тобі послужим. Справді, лик твій - сонця лик!»
Звідти рушили негайно, щоб не гаять марно днів.
Гожий час стояв на морі - прудко їх баркас летів.
Всі вславляли Автанділа в пісні, повній ніжних слів,
Дарували перли сяйні, наче блиск його зубів.