Витязь у тигровій шкурі

ПЛАЧ ТАРІЕЛА ТА ЙОГО ШАЛЕНСТВО
Тут, мов дикий лемент звіра, Таріелів зойк луна,-
Каже він: «Ось цю обручку із руки зняла вона!»
І кладе собі на руку - незліченна їй ціна! -
І, до вуст її притисши, в непритомність порина.
Так лежить він нерухомо, як в труні лежать мерці;
В двох місцях на грудях видно закривавлені синці,
Та й в Асмат вже кров стікає по роздряпаній щоці,-
Левня збризкує водою, що дзюркоче, як в ріці.
Вид зомлілого тужливця збільшив тугу в Автанділа,
А від сліз Асмат поволі продовбалась скеля-брила.
Він очуняв, бо водою діва полум'я згасила, І сказав:
«Живу, хоч знову доля кров мою точила!»
Звівся, зблідлий, напівмлосний,- слізьми зрошені ланити;
Як шафран, змарніли, зжовкли на лиці троянди-квіти.
Довгий час не міг дивитись і не міг заговорити,-
Був пригнічений він з того, що не вмер і мусив жити.
«Слухай розповідь же далі,- він промовив Автанділу,-
І про мене, і про неї, що кладе мене в могилу.
Це ж бо радість - мати з другом першу зустріч, щиру й милу.
Я дивуюся, що здатен почувать життя і силу!
Радо я Асмат зустрінув - скромну вірницю панянки,
Що дала мені послання і обручку від коханки.
Вдяг на руку я обручку, з себе зняв вуалі бганки,
Розгорнувши ці предивні, чорні, наче морок, тканки».