Витязь у тигровій шкурі

Не спинявся спів арфісток, кришталевий дзенькіт чар.
Цар роздав найкращі в світі самоцвіти всім у дар,-
Був збагачений дарами щедро кожен бенкетар.
Я терзався, бо не вщухли думи - болі осоружні:
Лиш її згадаю - в серці клекотять огні потужні.
«Як алое - ти!» - навколо чую вигуки я дружні,
П'ю, гуляю, щоб сховати горе тайне, мислі тужні.
Прошептав мені скарбничий, щоб слова не чулись далі:
«Дивна жінка хоче бачить амірбара на відгалі,-
Видно, вродою чудесна, хоч лице у сповивалі».
Я сказав: «Гаразд. Нехай же у моїй чекає залі».
Я підвівся. Всі присутні хтіли рушити за мною, їм гукнув:
«Я ще вернуся! Не шкодуйте ж ви напою!»
Раб край входу став на варті, і ввійшов я до покою,
Тремтячи, щоб мимоволі не укритися ганьбою.
Я ввійшов. Вона вклонилась і промовила покірно:
«Буде хай благословенна та, що їй слугую вірно».
«Хто вклоняється коханцю? - здивувався я надмірно,-
Всім закоханим годиться вестись гідно і сумирно».
Так сказала: «Пломенію я від сорому й відчаю,
Адже ти гадаєш, певне, що я любощів шукаю,-
На твою чесноту й скромність всі надії покладаю
І я вірю, недостойна, в милість господа безкраю.
Наказала господиня йти до тебе у палати
І звеліла, щоб од мене сам почув такі слова ти:
їй подобатися може лиш сміливий та завзятий,-
Хай же лист тобі промовить, хто звелів оце сказати».