Казка про Правду та Кривду
VI
От як скинуло Сонце Правду та Кривду на землю, то й стали вони володіти нею. Та нема між ними ніякої згоди: щоденна сварка та лайка, щоденні шкоди та перешкоди. Не рідні сестри то, а вороги люті! А найбільш всього та Кривда. Оце Правда почне чим-небудь забавлятись, що-небудь задумає зробити, то Кривда прикрадеться та й поруйнує.
От раз і каже Правда до Кривди:
- Сестро,- каже,- чого ти така ненависна та немилосердна до мене? Я ж тобі ніколи нічого, а ти до мене так і сучишся, так і в'язнеш!
А Кривда їй одказує;
- А згадай лишень, сестро, через кого я в цю неволю попала?
- Нехай і через мене,- каже Правда,- нехай, я не таюся. Та чи вже ж нам отак цілий вік сперечатись та ворогувати? - І цілий вік отак буду. Я ніколи тобі цього не забуду!
Правда тілько важко зітхнула.
- Знаєш що, сестро? - каже далі.
- А що?
- Щоб нам не сперечатись та не шкодити одна одній, давай ми поділимося всім, що є на землі. Тоді, як ми нарізно будемо жити, то між нами й лад буде.
- Давай! - каже Кривда,- Як же ми будемо ділитись?
- А так: вибирай собі, що найлюбіше, та й володій ним.
- Добре! - одказує Кривда.- От мені люба вода. Я водою володітиму.
- Володій, сестро, ти водою, а я землею.
- Ну добре. А тим, що над землею? - питав Кривда.
- Над землею? - спитала Правда й задумалася.- Що ж над землею? Хмари, вітер, повітря…- почала вищитувати.
- Чого ти хмари туди приплела? - каже Кривда.- І тумани, і хмари з води; вода моя - тумани й хмари мої. Зараз мені викинь їх з поділу!
- Нехай,- каже Правда,- будь по-твоєму. Хай хмари твої. - І вітри я собі беру,- каже Кривда.
- Добре, а я повітря.
- Ого! Чи не ласо лишень буде? Де ж мені з вітрами діватись? На прив'язі, скажеш, держати?
- Чого на прив'язі? В тебе ж води більше, ніж в мене землі,- пускай їх на воду гуляти.
- Спасибі тобі за раду! - закопиливши губу, мовила Кривда.- Все на воді та на воді. Воно ж, може, і обридне на воді, може, де забажається і одпочити. До того ж, замочишся і заросишся - треба десь і висушитись. Не хочу я так, не хочу! А коли хоч, то ось як вода моя, тумани й хмари мої, вітри мої. І маю я право їх повсякчас на повітря випускати гуляти.
- То так ми, сестро, ніколи не дійдемо до згоди! - каже Правда.
- Ну, хай буде так, як і було! Подумала Правда, погадала… Вже ж вона буде одному повітрю шкодити, а все ж землі легше.
- Хай,- каже,- уже буде по-твоєму. Поділилися.