Байки Харківські

Байка 11. Вітер і Філософ
- А щоб тебе чорт забрав, проклятий!..
- За що мене лаєш, пане Фiлософе? — спитав Вiтер.
— За те, — вiдповiв Мудрець, — що, як тiльки я вiдчинив вiкно, аби викинути часникове лушпиння, ти так вiйнув своїм проклятим вихором, що все розсипалося по столi й свiтлицi. Окрiм того, ти перекинув i розбив останню чарку з вином, не кажучи вже про те, що, видмухнувши з папiрця тютюн, засмітив усю тарiль зi стравою, яку я збирався по працi з'їсти...
— Та чи знаєш ти, — сказав Вiтер, — хто я такий?
— Ще б пак не знав такого! — вигукнув Фiлософ. — Хай про тебе мужички розбалакують. А я після вивчення небесних планет навiть не зверну на тебе уваги. Ти лише порожня тiнь...
— А коли я,— каже Вiтер, — тiнь, то є при менi й тiло. Це достеменне — я тiнь, а невидима в менi Божа сила — мов тiло. Як же менi не вiяти, коли мене наш всезагальний т в о р е ц ь i невидиме всемiстиме єство рухає.
— Знаю, — сказав Фiлософ, — що в тобi є живе єство i воно неповинне, оскiльки ти Вiтер.
— І я знаю, — каже Дух, — що в тобi стiльки ж розуму, скiльки у тих двох мужичкiв, з яких один, нахилившись, привiтав мене задом, задерши одежу, за те, що я роздував пшеницю, коли вiн вiяв її, а другий зробив менi такий же комплiмент, коли я не давав йому вивершити стiг сiна. Ти мiг би бути в них головою.
С и л а.
Хто на погоду i врожай сердиться, той замiряється на всетворящого Бога й гордіє.