Фанданґо

Я йшов швидко, майже біг, відскрипуючи квартал за кварталом і розтираючи обличчя. На одному дворі я побачив юрбу благодушно настроєних людей. Вони виламували з кам’яного флігеля дерев’яні частини. Мимоволі я призупинився, — був у цьому видовищі широкий діловий тон, щось із того, що лаконічною мовою психології нашої називається: «Нумо, хлопці!..» Вилетіли подвійні двері, підлогова балка завалилася кінцем у сніг. У кутку дворища двоє, гиркаючи один на одного, пиляли товстий, наче діжка, обріз колоди. Я зайшов у двір, переживаючи відчуття людської солідарності, і сказав сонному дядькові у синій чумарці, що слідкував за роботою:
— Громадянине, чи не дасте ви мені пару дощок?
— Що таке? — сказав той після довгої натягнутої мовчанки. — Я не можу, це ламають на артіль, а справа від установи.
Нічого не второпавши, я збагнув, однак, що дощок мені не дадуть і, не наполягаючи, пішов.
— Як?! Ледве зустрілися, а вже й розстаємося, — подумав я, згадуючи приказку однієї інтересної людини: «Зустрічаємося без радості, розстаємося без суму»…
Між тим вигнана на деякий час морозом картина сонячної кімнати знову настільки збентежила мене, що я спрямував усі думки на неї та на С. Т. Здобич була приваблива. Я зробив відкриття. Між тим стало пекти у щоки, стріляти в носі та вухах. Я подивився на пальці, їхні кінчики побіліли, ставши майже нечутливими. Те ж саме відбулося з щоками та носом, і я став терти відморожені місця, доки не повернув їм чутливість. Я не закоцюб, як у сиру погоду, але все тіло нестерпно ломило та крутило. Аж дубіючи від холоду, побіг я на Мільйонну. Тут, біля воріт КУБУ, я відчув удруге дивний простір, що мигнув перед очами, але, переживаючи, не настільки був здивований цим, як у Брока, — лишень потер чоло.
Біля самих воріт, серед візників і автомобілів, перед мої очі з’явилася група, на яку я звернув би більше уваги, будь хоч трошки тепліше. Центральною фігурою групи був високий чоловік у чорному береті зі страусовим білим пером, із шийним золотим ланцюгом поверх оксамитового чорного плаща, підбитого горностаями. Довгасте обличчя, руді вуса, що розходилися іронічною стрілкою, золотава борода вузьким гвинтом, плавний і владний жест…
Тут увага моя послабшала. Мені ще здалося, що за цією довготелесою, блискучою фігурою, погойдуючись, зупинилися криті носилки з пір’ям і бахромою. Троє смаглявих рослих молодців у плащах, закинутих через плече по нижню губу, мовчки стежили, як із воріт виходять професори, тягнучи на спині мішки з хлібом. Ці троє чоловіків становили, так би мовити, почет. Але не було місця подальшій цікавості в такий мороз. Не затримуючись довше, я пройшов у двір, а за моєю спиною відбулася розмова, тиха, мов перебір струн.
— Це той самий будинок, сеньйоре професор! Ми прибули!
— Чудово, сеньйоре кабальєро! Я йду до головної канцелярії, а ви, сеньйоре Евтерпо, і ви, сеньйоре Аруміто, підготуйте подарунки.
— Буде негайно виконано.
 
VI
Вуличні роззяви, глашатаї «незаперечного» й «достовірного», а також просто собі допитливці здерли б із мене шкіру, довідавшись, що я не поштовхався кругом загадкових іноземців, не понюхав хоч би й повітря, яким вони дихають у тісному проході воріт, під червоною вивіскою «Будинку вчених». Але я давно вже привчив себе нічому не дивуватися.
Вищезгадана розмова велася чистою кастильскою говіркою, тож, оскільки я досить непогано знаю романські мови, мені зовсім неважко було зрозуміти, про що розмовляють оті люди. «Будинок учених» час од часу отримував речі та провізію з різних країн. Отже, прибула делегація з Іспанії. Ледве я зайшов у двір, як цей здогад підтвердився.
— Бачили іспанців? — сказав пузатий професор худому своєму колезі, що, у хвості черги за солоними лящами, видаваними надворі у лабазі, задумливо жував цигарку. — Кажуть, багато всього привезено, а наступного тижня роздаватимуть нам.
— І що ж даватимуть?
— Шоколад, консерви, цукор і макарони.
Велике подвір’я КУБУ було зайняте посередині, майже до головного внутрішнього під’їзду, довгою будівлею челядень великої княгині, якій раніше належав цей палац. Ліворуч і праворуч челядень були вузькі, погано мощені проходи зі сходами й коморами, де, час од часу, видавалися на пайок риба, картопля, м’ясо, мармелад, цукор, капуста, сіль тощо для кухонного постачання. У коморах надворі видавалося головним чином усе, що утрудняло видачу інших продуктів із центральної комори на нижньому поверсі колишнього палацу. Там кожному члену КУБУ, у раз і назавжди призначені для нього день тижня та годину, вручався основний тижневий пайок: порції крупи, хліба, чаю, масла й цукру. Ця цікава, сильна й активна організація ще чекає свого історика, а тому ми не будемо скупо зображувати те, чому слід коли-небудь розгорнутися повною картиною.
Зміст оцих моїх зауважень у тому, що надворі було багато народу переважно з інтелігентів. Народ цей, якщо не ходив по дворі, то стояв у чергах біля дверей кількох комор, де прикажчики рубали сокирами м’ясні кістки або звалювали з ваг у відро купу мокрих оселедців. В одній крамниці роздавали лящів, фунтів десять на людину, і я запримітив іржаво-бляшаного хвоста цієї риби, що стирчав із розірваного мішка, поставленого на маленькі санчата. Власник поклажі, старий із сильно зарослим обличчям і так само довгим волоссям, підхопивши ліктем мотузку санчат, хотів оддати понурій, літній жінці якогось папірця, але марно шукав його в пачці документів, витягнутих з бічної кишені пальто.
— Почекай, Люсі, — говорив він, мало-помалу роздратовуючись, — подивимося ще. Гм… гм… рожева — банна картка, біла — кооперативна, жовта — на основний пайок, коричнева — на сімейний, це — талон на цукор, це — на недоотриманий хліб, а тут що? — свідоцтво будкомбіду, анкета вузу, старий прострочений талон на оселедці, квитанція на ремонт годинника, талон на пральню, талон на… Господи! — закричав він, — я загубив другу білу картку, а сьогодні останній день цукрового пайка!
Отак скрикнувши, скрикнувши гірко, бо вже вп’яте перегортаючи свої папірці, мав зізнатися собі у втраті, він поспішно запихав усе жужмом назад у кишеню і додав:
— Якщо тільки я не забув її на кухні, де чистив чоботи!.. Я встигну! Я повернуся! Я побіжу й буду через годину, а ти почекай мене!
Вони домовилися, де зустрітися, і старий, намотавши мотузку на рукавицю, задріботів, тягнучи санчата, до воріт. Од різкого поруху лящ випав із діри на сніг, і я, піднявши його, закричав:
— Риба! Риба! Ви загубили рибу!
Але старий уже зник у воротях, а жінки не було. Тоді, по хворобливому відчуттю знахідки чогось їстівного, без особливого практичного міркування та без жагучої радості, лише тому, що лежала біля ніг їжа, я підняв ляща та сунув його до кишені. Потім я став перетинати різні черги, раз у раз спотикаючись об повзучі санчата. Крізь тісну юрбу першого коридору я дістався канцелярії з метою довідатися про свою заяву.
Секретар із похмурим обличчям, стіл якого обступили дами, діти, старі, художники, актори, літератори та учені, кожен по своїй тоскній справі (був тут і особливий вид — пайкові авантюристи), розкопав нарешті купу паперів, де й розшукав позначку проти мого прізвища.
— Вашу справу ще не вирішено, — сказав він. — Чергове засідання комісії відбудеться у вівторок, а сьогодні п’ятниця.
Трохи охоловши від надій, з якими пробирався до стола, я рушив нагору, до буфету, де міг за останню свою тисячу випити склянку чаю зі шматком хліба. Рух навколо мене був настільки великий, що нагадував бал або банкет з тією різницею, що всі були в пальто і шапках, а на спині тягли мішки. Двері хлопали по всьому будинку, нагорі та нанизу. Кругом уже поширилася чутка про іноземну делегацію, що привезла подарунки; про це балакали на кожному повороті, у буфеті й кулуарах.
— Ви чули про делегацію з Аргентини?
— Не з Аргентини, а з Іспанії.
— З Іспанії, егеж.
— Ой, то все одно, але скажіть — що? що? жири? А чи є матерія?