Дикі білі коні
— Мисли тут-таки! — сердито наполіг сіверський князь, але сатрап Вавілонії тільки невиразно кивав головою та дірка в носі його то ширшала, то знову блякла.
Шарпнувши завіску дверей, Лют Пугачич вийшов, і євнух теж подріботів за ним, а коли по довгому часі вернув до полотки, Зопір і досі стояв біля ложа в довгій, розрізаній спереду від пояса до самого низу сорочці.
— Парка ніч сьогодні,- мовив євнух, аби впередити можливі розпитування, й розплився товстозадим жоночим тілом на ложу.
Зопір і собі ліг, але заснув тільки над ранок.
А «вранці сотня добре зоружених древлян на кутих конях одкололася від головного походу й рушила понад лівим берегом Сіверського Дінця вгору. Попереду їхав темний воєвода, велій пан Батура. їхав, зціпивши зуби, не озираючись на голову походу, й його важко зігнута спина промовляла ратникам сотні ліпше за будь-що.
Й мало хто й увагу звернув на те, що вслід сотні погнав самотній комонець на буланому жеребці. Вздовж походу та впоперек між трьома валками полян, сіверян і древлян вешталося й гасало безліч усякого люду, й один комонник не міг би нікого вразити.
Се був сіверський князь Лют Пугачич. Здолавши чвалом десятків зо п'ять поприщ, він вихопився на чималий пагорок і роззирнувся. Походу звідси не було видно, тільки далеко, на самім овиді, де стояло сонце, тремтіла над степом довга хмарка прозорої куряви. Зате попереду в зеленому видолі рябів загін коней і ворушилися люди.
Князь осміхнувся й погнав туди. Під розлогою вербою на березі вузенької річечки стояв простий літній намет, а довкола паслися стриножені коні без сідел. То тут, то там видніли ратники. Душ п'ятеро, геть розібравшись, купалося в річці, борюкаючись і кашляючи, тільки незасмаглі зади блищали. Дехто шукав холодку під кущами, бо дерево було тут одне; решта займалася хто чим.
Лют Пугачич увійшов до намету, злякавши двох робів, які шаснули йому з-під ніг і поховались. У полотці, просто на незайманій траві, лежав темний воєвода, розкидавши руки й ноги.
— Зморився? — проказав Лют Пугачич, і той поволі перекинувся набік, а тоді й сів. — А зять твій мислить, же ти вже не знати й де.
П'ятдесятип'ятилітній пан почав нітитися й виправдовуватись:
— Хіба я тутечки той… найдурніший! Понеділок сьогодні, важкий день. Узавтра зрана й той…
Лют Пугачич успокійливо зітхнув:
— Не бійсь, не повім твому зятеві. Йди заутра й вирятовуй того робича, що від нього рибою тхне. Вирятовуй на свою голову й на голови своїх онуків…