День на роздуми

— Так, я не передбачив випадковостей, сер, і в цьому моя провина.
— Ви не врахували, що на Ранчо Доута працювали не просто вчені. Кожен з нас був цілою державою. Ви втратили пильність, Павел.
— Але ж ви не могли опинитися серед чужинців?
— Ви, напевне, забули, що збурити хвилю гравіталу міг тільки той, хто знав код імпульсу.
— Нам ніколи судитися, містер Кукудзі. Скеровуйте яхту трохи лівіше.
— Гаразд, — відповів Кукудзі. — Я візьму лівіше, але у нас немає крил, містер Павел.
— А хіба зараз не краще мати яхту в океані? Та ще таку, як у нас, містер Кукудзі?
— Я приймаю вашу пропозицію, містер Павел. Це буде моя покута… — майже прошепотів Кукудзі, уявляючи себе беззахисним і маленьким у кабіні завантаженого толом літака, який уже ніколи не торкнеться колесами бетонки аеродрому.
Кукудзі молився, як моляться камікадзе, шукаючи в морі свою ціль і свою прикриту спалахом могилу. Йому було шкода себе і Тійоки, котра любила повторювати: «Великі гроші лежать на мінному полі, і треба мати щастя не тільки дійти до них, а й повернутися назад». Кукудзі подолав у собі хвилинний розпач і гарячково почав згадувати шифр гальмівного імпульсу.
Павло вдивлявся в широченні струмені води, що текли вгору. Блакитно-синя гора набирала кулястої форми й відпливала в чорну прірву манливого неба. «Як передчасно я став щасливим від свого відкриття», — подумав Павло, але ні жалю, ні відчаю не було в його серці.
У цю мить синій сплеск оперезав хвилю…